“Іро, я там потрібен”: історія полеглого воїна зі Зноб-Новгородської громади Сергія Резніка
Сергій Резнік, уродженець села Голубівка Зноб-Новгородської громади, став на захист України ще у 2014 році. Його життя обірвалося через десять років, в останньому бою на Запоріжчині в лютому 2024 року. Історією життя воїна з кореспондентом «Середина-Буда.City» поділилися сестра Олена Резнік та дружина Ірина Черній.
Життя, віддане Україні
Дитячі та юнацькі роки Сергія пройшли у селі Голубівка. Середню освіту отримав у місцевій школі, а професію водія — у Зноб-Новгородському професійному училищі.
Його сестра Олена згадує:
“Брат нічим не відрізнявся від своїх друзів-односельців. Любив рибалити, природу, працювати з технікою. Був більш дорослим за своїх однолітків, завжди давав слушні поради і допомагав. Під час строкової служби в Нацгвардії завжди пам’ятав про мене і батьків. Дуже чуйний і турботливий був. Його перший шлюб виявився невдалим, але він завжди пам’ятав про сина Максима та після закінчення ним середньої школи допомагав продовжувати навчання.”
Спогадами про Сергія ділиться й дружина Ірина Черній:
“Ми познайомилися в Коломиї у 2013 році. Я працювала продавцем у магазині, а Сергій з товаришами приїхали на будівництво Епіцентру, де тоді планували відкрити магазин. Часто скуповувалися у мене. Спочатку просто перекидалися словами, фразами, потім почалися перші побачення. Мені подобалася його розсудливість і погляди на життя. Він ніколи не говорив пустих слів: якщо сказав — значить так і є, якщо пообіцяв — обов’язково виконає. Його слово було як кремінь. Почали жити разом, але все змінив 2014 рік”
У 2014 році Сергій пішов добровольцем від Коломийського воєнкомату в складі 25 ОДШБ, легендарної десантної бригади, на посаді снайпера. Він захищав Донецьку та Луганську області, воював у містах Мар’янка, Вуглегірськ, Ждановка, Савур-Могила, Авдіївка, брав участь у боях за Дебальцево, за що отримав нагороду. Також захищав Луганський аеропорт.
“Іро, я там потрібен. Зрозумій мене правильно, там, на Донбасі, вирішується доля країни, наше майбутнє, в тому числі і наше з тобою”, — він намагався пояснити своє рішення підписати контракт із ЗСУ. Час від часу ми спілкувалися, переважно телефоном. На моє питання, як там, відповідь була майже завжди одна: “Як у всіх, нормально”.
Далі, по контракту, Сергій служив снайпером десантно-штурмової роти 3 батальйону тактичної групи 80 окремої десантно-штурмової бригади ВДВ ЗСУ. 9 листопада 2017 року у Луганській області він отримав множинні кульові поранення лівого стегна та був відзначений нагородою від міністра оборони Степана Полторака.
“Про те, що його поранило, дізналася з телевізійного екрану. На мої хвилювання він відповідав: “Нічого страшного, зачепило трохи, буває”, – каже дружина Ірина.
Після поранення (перелом шийного відділу хребта) він пройшов реабілітацію та знову повернувся на нульову позицію, хоча мав можливість служити в тилу — у коломийському військкоматі на посаді командира відділення роти охорони. Проте бажання бути на передньому краї разом з побратимами взяло верх.
“Він казав, що не зможе жити спокійно, знаючи, що там залишилися його побратими, яким може не вистачити його досвіду. Не зможе жити, бо розумів, наскільки важливо для майбутнього країни зупинити ворога і не дати росіянам почуватися “хазяями” на нашій землі”
Попри проблеми зі здоров’ям внаслідок поранень і контузії (Сергій мав інвалідність 3 групи), він не раз повертався на передову, бо поруч були його побратими.
Демобілізувався Сергій лише у 2021 році. Але вже через рік йому знову довелося взяти зброю до рук. У перший день повномасштабного вторгнення він сам прийшов до військкомату.
“Казав: у мене є досвід, який дуже потрібен тим, хто став на захист країни. Проженемо цих виродків — будемо жити”, — згадує дружина.
24 лютого 2022 року, з початком повномасштабного вторгнення, Сергій воював у складі 102 ТрО 79 батальйону ім. Вітовського.
Після поранення (перелом шийного відділу хребта) він пройшов реабілітацію та знову повернувся на нульову позицію, хоча мав можливість служити в тилу — у коломийському військкоматі на посаді командира відділення роти охорони. Проте бажання бути на передньому краї разом з побратимами взяло верх.
25 лютого 2024 року у селі Малинівка Запорізької області Сергій і його побратими прийняли свій останній бій, на жаль, ціною власного життя.
«У тому бою група Сергія, шість чоловік, знищила 19 ворогів, 13 отримали поранення, спалили танк і 2 БТР. Всі шестеро загинули, трималися до останнього, на жаль, підкріплення прийшло запізно. Вони наші Герої, про них пам’ятатимемо вічно. Для мене Сергій назавжди залишиться мужньою, сміливою та найхоробрішою людиною. Тисячі слів не вистачить, щоб описати його і його друзів, які прийняли останній бій. Саме завдяки таким українцям, захисникам та воїнам Україна є, була і буде!», – зазначила сестра Олена.
Для дружини Ірини Сергій залишився прикладом справжнього чоловіка.
«Коханий став небесним ангелом. Його підтримку й опору я відчуваю навіть зараз. Його справедливість, сильний характер і підтримка ніколи не зітруться з пам’яті. Такі люди, як Сергій, назавжди залишаються в наших серцях. Пам’ять про нього ніколи не зникне».
Указом Президента України Сергій Резнік посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, а Коломийська міська рада присвоїла йому звання почесного громадянина міста.
