29 червня йому мало виповнитися 38. У червні, на Сумському напрямку, загинув мешканець села Жихове Середино-Будської громади Станіслав Чумак — один із чотирьох уродженців цього невеликого населеного пункту, хто віддав своє життя за свободу і незалежність України. Про те, яким він був, кореспонденту “Середина-Буда.City” розповіли односельці, староста села, його перша вчителька, директор та рідна сестра.
Спогади односельців, старости та вчительки
Його добре знали в селі, де все життя був поруч — готовий допомогти, не цурався жодної праці, не прагнув вигаданого кращого життя.
«Добрий, чуйний, ніколи нікому в селі не відмовляв у допомозі. Людина з важкою долею», — так про Станіслава згадують односельці.
Про життєвий шлях Станіслава, його характер і ставлення до праці розповідає староста села Антоніна Сапегіна. В її словах — портрет чоловіка, який був звичним для села, але насправді вирізнявся людяністю, щирістю й умінням бути поруч, коли треба.
— Усе своє коротке життя він прожив у Жиховому. Ніколи не намагався для себе “вигадати” кращого. Ніколи не цурався будь-якої праці: чи сіно зібрати, чи дрова нарубати, чи скосити траву, чи зорати або поборонити город. Допомагав усім. Для нього не було розуміння легка робота чи важка. Робив усе якісно, з душею, на совість. За це його поважали всі — і старші, і молодші.
Теплі слова на згадку про загиблого звучать і від Валентини Хомініч — односельчанки, яка не раз бачила, як Станіслав допомагав людям просто так, без жодної вигоди. Вона також була однією з останніх, хто говорив із ним перед його загибеллю.
“Він жив сам, доля у нього була нелегка, але це не зламало його. Дуже порядною людиною він був. Востаннє ми говорили телефоном — він сказав, що дуже хоче повернутися живим…А ось так склалося. Всі селяни дуже сумують з приводу загибелі Станіслава”, — каже Валентина Хомініч, односельчанка Станіслава.
Згадує Станіслава й його шкільна вчителька Валентина Коробко. Вона добре пам’ятає, яким хлопцем він був — стриманим, працьовитим, уважним до рідних і старших. У її спогадах — не лише оцінки поведінки учня, а й риси, які збереглися у ньому все життя.
“Так склалося, що Станіслав із своєю рідною сестрою, яка на два роки молодша за нього, навчалися в одному класі. Як старший брат, він сестричку підтримував, захищав. Сиділи за різними партами, але до школи й додому завжди ходили разом. Постійно розмовляли про щось. До нього, як до учня і людини, не було жодних зауважень — навчався як міг, не висувався, не сперечався. Хлопець із відчуттям порядності, завжди з повагою ставився до вчителів і старших”
Яким Станіслава пам’ятає єдина сестра
Єдиною найближчою людиною для Станіслава була його сестра Олеся. Вона розповідає про їхні стосунки, спільне дитинство і ту підтримку, яку брат надавав їй у найважчі моменти життя. За її словами, Станіслав був люблячим братом і відповідальною людиною:
Брат для мене був найріднішою людиною. Моя підтримка, моя опора. Ще з дитячих років він проявляв себе як справжній чоловік. Ніяких конфліктів між нами не було — ні в дитинстві, ні в дорослому житті. Він завжди захищав мене, а коли я стала дорослою — підтримував. У 2002 році помер тато. Я дуже важко це переживала, але Стас, хоч йому було всього п’ятнадцять, виявився справжнім чоловіком і старшим братом. Саме завдяки його підтримці я змогла жити далі. Я дуже любила наших батьків — тата й маму. Коли через 11 років померла мама, він знову знайшов потрібні слова, щоб підтримати мене. Після школи ми разом навчалися у Зноб-Новгородському технічному ліцеї: він — на тракториста, я — на продавця. Після закінчення я поїхала до Харкова, а він залишився в рідному селі. Але ми завжди підтримували зв’язок — він приїздив до мене, я — до нього. Постійні телефонні розмови.
Олеся також розповідає про призов брата до лав Збройних Сил України та їхні останні розмови перед його відправленням на фронт:
“11 лютого цього року Стас був призваний до лав ЗСУ. Для нього це був виклик долі — «Значить, долі так потрібно. Треба — так треба», — казав він мені у першій нашій розмові вже у якості військового. «Все буде добре, я повернуся, сестричко, не хвилюйся, бережи себе»— ці його слова для мене були знову тією підтримкою на той момент. Я дуже переживала за брата. Але, як бачите, не склалося. Після двох місяців перебування у навчальному центрі брат потрапив на Сумський напрямок. Останній раз ми розмовляли з ним 6-го червня — тоді він повідомив мені, що їде на передову. Пообіцяв зателефонувати після виконання бойового завдання. Але більше дзвінка від нього не було. Через деякий час мені зателефонували з ТЦК — повідомили про смерть брата.
Про обставини загибелі Станіслава та зусилля побратимів його врятувати Олеся розповідає далі:
“Як мені повідомили, у бою біля села Рижівка Сумського району, при виконанні бойового завдання брат отримав важке поранення, від якого помер. Вже потім мені стало відомо, що побратими Стаса намагалися врятувати його. Уже пораненого витягли з поля бою, і при евакуації до госпіталю він помер від отриманих ран. Все своє життя брат душею був поруч зі мною, тому я дуже хотіла, щоб поховали його в Харкові, де я зараз проживаю. Тепер він після смерті теж буде поруч. Вчора брата поховали в Харкові, на Алеї Слави”
Вшановування пам’яті воїна
Пам’ять про Станіслава Чумака збережуть у його рідному ліцеї. Як повідомив директор Жихівського ліцею Олександр Гончаров, Станіслав — уже четвертий випускник навчального закладу, який загинув, захищаючи Україну. У школі вирішили вшанувати всіх героїв.
«Станіслав Чумак — ще один випускник нашого ліцею, який віддав своє життя за нас, за майбутнє покоління, за нашу країну. Євген Матрос загинув у 2023 році, Сергій Марченко — у 2024-му, Сергій Левенок — також у 2024 році. Павло Шеремет зник безвісти в грудні 2024-го, родина чекає на його повернення. А Станіслав Чумак загинув 17 червня 2025 року. Усі вони в різні роки були випускниками нашого ліцею, і всі — приклад мужності для наших учнів. Педагогічний колектив ліцею ухвалив рішення увіковічнити пам’ять наших героїв — для нащадків, для майбутніх поколінь, щоб усі розуміли: завдяки таким мужнім хлопцям ми живемо й будемо жити. За власні кошти ми виготовимо пам’ятні дошки з описом подвигів наших колишніх учнів, які віддали найдорожче — своє життя або долю заради нашого майбутнього».
