Вісім останніх років свого життя Анна з Шосткинського району присвятила захисту країни. За цей час вона брала участь в АТО, народила доньку і нині служить в одному з підрозділів прикордонного загону на півночі Сумщини. Історію свого шляху та про обов’язки військовослужбовиця Анна розповіла кореспонденту «Середина-Буда.City».
Анна каже, що мрія стати військовою у неї зберіглася ще з юнацьких років.
“Мені подобалися манери військових, їхня вишуканість. Стати поліцейською, як пропонувала старша сестра, яка служить у поліції, бажання не було. Після того як росія у 2014 році розпочала повзучу агресію проти нашої країни, поступово почало приходити розуміння, що рано чи пізно доведеться ставати на захист країни”.
Батьки Анни по-різному сприйняли її вибір: мати була категорично проти, а батько сказав:
“Ти доросла людина, це твоє право, але бережи себе”.
Після отримання необхідних знань у навчальному центрі Анна свідомо попросила направити її в зону АТО. Як вона пояснила, хотіла бути там, де на той момент було найгарячіше. Батькам, щоб ті не хвилювалися, сказала, що служитиме в тилу.
Вісім місяців, проведених на Луганщині, дали Анні повне розуміння, що таке “руський мир” і що він за собою несе. Після невеликої відпустки, пов’язаної з народженням доньки, вона повернулася до військової служби, підписавши у 2021 році контракт з прикордонною службою України.
“Я розуміла, що рано чи пізно сусід із півночі може «полізти» на нас. Тому хотілося бути на передньому краї, а прикордонники перші, хто стає на заваді їхнім намірам.”
Побоювання справдилися через рік після підписання контракту.
“24 лютого я була на вихідному. На початку п’ятої ранку мені повідомили, що почалося повномасштабне вторгнення і необхідно терміново прибути до розташування. На перекладних добралася до Шостки, звідти вже разом із побратимами поїхали до місця збору. Під час окупації області виконувала всі вказівки командування.”
Після звільнення області Анна повернулася до місця постійної дислокації.
Посада, яку вона займає, пов’язана з її цивільною професією кухаря. На цій посаді головним для неї є швидко та смачно приготувати їжу, щоб прикордонники відчували смак домашнього затишку
“Напруга, яку несе за собою війна, позначається на психологічному стані побратимів. Постійна напруженість дається взнаки. Але коли чуєш від них після обіду чи вечері слова: ‘Дякую, ніби вдома побував, аж полегшало’. Що може бути кращим? Це мене постійно мотивує. Мотивує, коли бачу, що завдяки тій чи іншій страві, приготовленій моїми руками, вдається зменшити розрив між ними та їхніми родинами“.
Як пояснює Анна, не відмовляючись від традиційних страв, вона додає щось своє.
“Десь почула, десь прочитала, спробувала додати своє — вийшло, хлопцям сподобалося. Головне — принести задоволення побратимам. Тоді і бойові завдання їм легше виконувати.”
Найтяжчими хвилинами у службі вона вважає очікування.
“Особливо важко, коли надходить звістка про обстріл позицій, де повинні бути побратими, чи спробу заходу ворожої ДРГ. Такі хвилини тягнуться довго. В голові: як вони там? Чи все гаразд? Але коли бачиш, як вони повертаються змарнілими, але з посмішкою або намагаються жартом підняти настрій всім, розумієш: вороги нас не здолають, не здолають наших побратимів, не здолають нашу країну.”
У підрозділі служить небагато жінок, і вони виконують свої обов’язки так само, як усі інші військовослужбовці.
Анна вважає побратимів найкращими друзями.
“У важкі хвилини підтримають, при нагоді дадуть слушну пораду. Коли потрібно — вислухають і щось про себе розкажуть”.
Військова розповіла, що її головна мрія — щоб дві доньки жили у вільній Україні:
«Я хочу, щоб вони навчалися, кохали і жили у нашій щасливій, нескореній Україні, а не десь за кордоном. Я не хочу, щоб їм хтось російською мовою вказував, що і як робити. Я в це вірю, і саме тому я зараз тут».
