Відомий у Середині-Буді бізнесмен Микола Гончаров говорить, що майже усе його майно знищила армія рф. Чоловік незадоволений діями місцевих рятувальників, які відмовились гасити його будинок.

Микола і його дружина Валентина добре знані у Середині-Буді. У родини серйозний бізнес. Був. До війни.

“Ми займалися торгівлею, виробництвом – робили вікна й піноблоки. Був бізнес, але нічого не залишилось. Війна, як і всіх, прийшла до нас, будемо говорити, неочікувано. Все було дуже сумно. Люди були всі у паніці, у нас не було ні продуктів, нічого. Середина-Буда, таке, невелике місто, але своя специфіка. І залишилися відрізані. До нас ніхто не їздив, не возили навіть їжу. І ми почали самі займатися – у нас маленький продуктовий магазин. Ми почали самі завозити продукти”.

Чоловік говорить, що на початку повномасштабного вторгнення, у Середині-Буді було більш-менш тихо, але потім почалося справжнє пекло.

“У нас все почало руйнуватися, горіти, люди почали виїжджати. Війна повністю прийшла до нас в місто Середину-Буду”.

Майже усе, що було у власності сім’ї, постраждало від постійних обстрілів.

“Десь в середині червня прилетіло в дім. Частково були всі зруйновані вікна, ворота, паркан, фасад. Залишилися живі, здорові – людей там не було, ніхто не жив у будинку. Найстрашніше було, коли у квітковий магазин нам прилетів снаряд з вертольоту прямо у магазин. Там була продавчиня – слава Богу, все обійшлося, без людських жертв. Матеріально наш квітковий магазин дуже сильно постраждав. У нас було тільки на півтора мільйони товарів у магазині.”.

Далі було декілька “прильотів” у склад будівельних матеріалів. Снаряд розірвався недалеко від квартири. Микола говорить, що родина до останнього не збиралася їхати із міста.

“Ми працювали, у нас були і будівельний магазин, і продуктовий. Тому що нас просили люди, щоб не закривалися. Продуктовий магазин у нас і нині працює, тому що в такому районі там немає більше магазина. Якщо ми його закриємо, там пенсіонери всі залишатись. Ви розумієте, що таке пенсіонери? Йти через все місто за шматком хліба. Таке навіть після обстрілу потрібно – вночі відкривали магазини у якісь моменти. Без цього не можна, тому що там ми всі одне одного знаємо”.

Останньою краплею став обстріл 1 грудня 2023 року.

“Дружина сиділа біля вікна, а донька – поруч. Дружина встає і йде у кухню, до плити. А донька залишилася біля вікна. А навпроти школа і у неї на очах “прилетів” снаряд. Уламок потрапив у вікно, де сиділа донька. Він пробив два шари скла, а третє скло вціліло”.

Зібравши усе необхідне родина виїхала до Шостки. А вже перебуваючи тут вони отримали страшну звістку. Микола точно пам’ятає цю дату. 8 березня. Саме тоді знайомий, повідомив їм, дуже погану новину.

“Він мене дзвонить і каже, що така ситуація, горить дім. Ми починаємо дзвонити. Нічого не було, коли дім загорівся. Ні обстрілу, ні тривоги, нічого. Тобто, поки пожежники виїжджали, вони виїхали. Він (знайомий – ред. прим.) там годину їх чекав. Загоряння було мінімальне. А коли вони приїхали, там вже весь дах горів. Вони почали гасити і закінчилась вода. У 100 метрах від нас знаходиться пожежний гідрант, а вони їдуть туди за водою. І в цей момент пролунала тривога. Вони розвертаються і від’їжджають. Я дзвоню заступнику начальника і вік каже, що їм не дають “добро” (не дозволяють – прим. ред.) – тривога. А дім у той час горить. Найцікавіше, що було в цій історії, це те, що людина, яка зробила їм доступ, і знаходилася там, дзвонить і каже: “Ну ви будете приїжджати?”, а вони кажуть: “А що, вже тихо?”, а він каже:” Так, тихо”, на що йому відповідають “Ну тоді спокійної ночі”. Не знаю, правильно вони вчинили, чи ні”.

Якби не намагався, чоловік не знаходить виправдання таким діям ДСНСівців.

“Я розумію, що ближче до кордону, в центрі. Вони не гасили. Просто ось це образливо, що вони мотивують тим, що в них сім’ї. Так, але сім’ї у всіх. А якщо б там знаходилась наша сім’я? Яку цій ситуації?”

Микола говорить про важливість допомагати і підтримувати людей, які опинилися у скрутному становищі.

“В Середині-Буді теж люди і теж хочуть якоїсь допомоги. Але, вибачте, коли в Шостці було горе, ми тут бачили, що тут були пункти обігріву, для людей це добре. А в Середині-Буді це – горе. Це стосується тих, кому “прилітало”. Хай, якщо хтось в змозі, він забиває свої вікна, але і бабусям, пенсіонерам теж треба допомагати”

Усі мешканці прикордоння так чи інакше заручники ситуації, стверджує чоловік.

“З кожним обстрілом ми говоримо, у нас все менше шансів. Кожен спалений дім – це все менше шансів, щоб ми туди повернулися”.

Микола Гончаров говорить: “Просто прикро за земляків, особливо за відношення влади до людей. А хто повернеться туди, в Середину-Буду? Куди повернеться? І от, зрозумійте, ще таке для всіх, для постраждалих, у кого повністю згорів будинок, чи ще щось, скажіть, а що чекати? Скільки часу нам чекати?”

Зараз родина облаштовується у Шостці. Микола, говорить, ні разу не пошкодував, що вирішили з’їхати саме сюди. Останнього разу в рідному місті вони були 19 січня 2024 року.

«Були вдома, коли там ще був будинок. Пустота там повна. Ми прекрасно розуміємо, що це колись відновити, але з кожним разом, розумієш, що його немає. Це найобразливіше. Ну, це ніхто не міг змінити якось. Це ж ситуація. Ми знаємо, хто винен у цій ситуації. Так вийшло, що таке місцерозташування для Середини-Буди. Жили, жили, все було добре. Ну, так вийшло».

Зараз в усіх українців бажання тільки одне, де б вони не жили: «Нам, слава Богу, щоб було тихо, спокійно, все це закінчилося швидше».