Понад 30 років Валентина Павленко прожила в селі Кам’янка на Серединобудщині, але згодом вирішила залишити дім і переїхати на Закарпаття. Вона розлучилася багато років тому, самостійно виховала п’ятьох дітей і після багатьох років роботи розпочала новий етап життя. Свою історію Валентина розповіла кореспонденту «Середина-Буда.City».
Дитинство і переїзди
Жінка народилася на Кавказі та зростала в родині, не знаючи, що є прийомною дитиною. Про це дізналася вже після смерті батьків.
«Я до самої смерті батьків не знала, що я їм не рідна. Вони завжди ставилися до мене з любов’ю, турботою, давали поради», — згадує пані Валентина.
У дитинстві сім’я певний час жила на півночі тодішнього Радянського Союзу.
“Батько їздив на роботу та возив мене до школи на оленях”, – згадує пані Валентина.
Згодом переїхала до Семипалатинська, де, за словами жінки, умови життя були складними через екологічну ситуацію та ядерні випробування. Там вона жила до 6 класу.
«Повітря було дуже погане, люди часто хворіли. Там у ті часи проводили ядерні випробування. Батьки боялися за моє здоров’я і своє», — розповідає вона.
Пізніше родина переїхала до Сумської області — спочатку до міста Хутір-Михайлівський (раніше – Дружба), а згодом до села Кам’янка.
«Я пам’ятаю, що хата була під солом’яною стріхою. Батько її перекрив, ми розширили будинок, облаштували», — каже жінка.
Тут Валентина закінчила вісім класів і вступила до Воздвиженського зоотехнічного технікуму. Після переведення закладу до села Малий Вистороп завершила зоотехнічну, а згодом і педагогічну освіту. Працювала у тваринницькій галузі на Серединобудщині та вихователькою у дитячому садку.
Шлюб, розлучення і п’ятеро дітей
З майбутнім чоловіком була знайома зі школи. Одружилися у 1980 році. Згодом переїхали в інше місто у пошуках роботи та житла, однак пізніше повернулися до Кам’янки. Через деякий час чоловік очолив місцевий колгосп. У родині виникли конфлікти, і жінка подала на розлучення. На той момент у подружжя було четверо дітей, ще одна дитина народилася згодом.
Після розлучення Валентина виховувала дітей і працювала вихователькою понад 30 років.
У 2015 році її обрали сільською головою. У 2021 році вона перейшла працювати землевпорядницею в агропідприємство, яке припинило діяльність у 2022 році через війну.
Нове життя на Закарпатті
У 2023 році пані Валентина допомагала військовим – так вони і познайомилися з майбутнім чоловіком.
«Один із військових, побачивши мою піч, жартома спитав, чому вона така недоглянута. Я відповіла, що немає чоловічих рук. Він сказав, що привезе майстра – так ми й познайомилися з Юрієм. Це справжній чоловік: мало говорить — багато робить. Доказує не словами, а вчинками», — зазначає вона.
Згодом Юрій демобілізувався і пара переїхала у Закарпатську область, до Рахова — на батьківщину чоловіка.
«Мене дуже добре прийняла його родина. Природа там неймовірна. Але я звикла до своєї землі — до городу, до праці», — зізнається Валентина.
Тягне додому
Навіть живучи в горах, Валентина не залишила звичного способу життя: повернулася до рідного села, посадила городину, зібрала врожай і відправила його на Закарпаття.
Сама ж жінка каже, що сидіти без роботи не може і має особливу любов до землі. Її чоловік підтримує це захоплення: облаштував невеликі грядки, де вона працює. Втім, за її словами, це зовсім не те, що було вдома, на Сумщині.
Втім, за її словами, це зовсім не те, що було вдома, на Сумщині, де вона любила ліси та тихе «полювання» на гриби, тоді як у горах почувається менш впевнено.
На запитання, чи планує повернутися додому, пані Валентина відповідає: поки що ні. Поруч із нею — коханий чоловік, і це для неї головне.
«Я відчуваю, що потрібна йому, а він — мені», — каже вона.
Втім, думками жінка часто повертається до рідної Кам’янки — місця, де вона жила і працювала багато років.
«А як буде далі — покаже час», — підсумовує пані Валентина.
