Лукашенкове — село на кордоні з росією у Середино-Будській громаді, де війна регулярно впливає на життя мешканців. Незважаючи на виклики, вони намагаються зберегти громаду і звичний побут, – пише у своєму краєзнавчому матеріалі кореспондент «Середина-Буда.City» Сергій Солдатов про сьогодення села.
Про минуле села
За даними Вікіпедії, Лукашенкове — невелике село на правому березі річки Свіга.
Як зазначає краєзнавець Володимир Чухно у книзі “Історія населених пунктів України: Середино-Будський район, Сумська область” (доступна тут), цей населений пункт виник між 1781 та 1786 роками, було заселене ченцями й перебувало у володінні Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря. У радянський період Лукашенкове було частиною колгоспу у Великій Берізці, діяла ферма, а діти навчалися у сусідній Пигарівці.
За словами краєзнавця, у сільському клубі регулярно проходили кіносеанси та концерти, куди сходилася молодь із сусідніх хуторів. Наприкінці ХХ століття колгосп припинив роботу, частина мешканців перейшла на особисті господарства, а молодь почала виїжджати.
Сьогодення
Як розповідають селяни, на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну в селі залишалося близько 40 жителів.
Нинішня російська агресія суттєво вплинула на життя села. Час від часу воно зазнає обстрілів із боку ворога. За словами місцевих мешканців, у село прилітали різні види зброї: реактивні системи залпового вогню, артилерія, міни, безпілотні літальні апарати. Через небезпеку родини з дітьми змушені були виїхати на більш безпечні території, а частина жителів покинула село. Водночас колишні мешканці Лукашенкового, які раніше проживали в Середина-Буді, повернулися до будинків своїх предків. У багатьох із них житло в місті було зруйноване або пошкоджене. За словами цих жителів, більшість із яких — люди старші за шістдесят років, доля розпорядилася повернутися до свого коріння.
Нині, за інформацією місцевих, у Лукашенковому проживає понад 30 осіб. Вони здебільшого утримуються за рахунок пенсій та домашнього господарства. Деякі намагаються збирати у навколишніх лісах гриби та ягоди, хоча ця діяльність пов’язана з ризиком через можливу наявність нерозірваних боєприпасів.
На запитання про умови життя в таких обставинах мешканці відповідають:
«Головне — щоб всі були живі. Якщо руки й ноги на місці, проживемо».
Як живуть у прикордонному селі?
У розмовах із селянами можна відзначити їхню згуртованість. Як випливає з розповідей, проблема одного стає проблемою інших. Хтось порадою, хтось ділом у скрутний час прийде на допомогу.
За словами селян, усе необхідне для життя є. Три рази на тиждень у село приїздить один із підприємців, який привозить продукти та все інше, що замовляють місцеві.
Раз на тиждень через село на Шостку курсують пошта та соціальний автобус. Постійно зі сусідньої Пигарівки приїздить староста округу Сергій Чеберяко, адже село входить до його складу. Час від часу він привозить гуманітарну допомогу, з’ясовує потреби селян, допомагає в оформленні документів і довідок.
Після буревію, який пронісся селом 13 червня, вдалося оперативно ліквідувати наслідки стихії. Повалені дерева, обірвані дроти, обламане гілля, пошкоджені дахи — саме так виглядало село у післяобідню пору п’ятниці, 13 червня.
Майже одразу після негоди посадовець прибув до населеного пункту, з’ясував ситуацію та повідомив відповідні служби. Разом із місцевими жителями та жителями Пигарівки було організовано роботи з розбору завалів.
За словами селян, вони цінують увагу старости до потреб громади та його швидку реакцію.
Особливих планів на майбутнє селяни не будують. Як зазначають, час покаже, а головне — щоб настав мир.
