Марина Захарченко — уродженка Середини-Буди. В’язати вона навчилася ще в дитинстві. Спершу дарувала свої вироби знайомим, а нині це допомагає їй виживати при пенсії у 3000 гривень. Про свій шлях у рукоділлі та про те, як хобі стало джерелом доходу під час війни, пані Марина розповіла кореспонденту «На межі».
Життя у рідному місті
Пані Марина народилася у Середині-Буді, де виросла та закінчила школу. У 17 років вона пішла шляхом матері і стала бібліотекаркою, погодившись працювати разом із нею.
Бібліотека стала для Марини важливою частиною життя. Саме там вона познайомилася з майбутнім чоловіком. Згодом вони одружилися.
У 1995 році в подружжя народився син. Так тривало їхнє спокійне мирне життя — до початку війни.
З обстрілами життя стало значно важчим. У цей же період на Марину чекало ще одне випробування — тяжка хвороба матері. Вона постійно возила її по лікарнях області, але через півтора року мами не стало.
Від хобі до підробітку
Ще з дитинства Марину цікавило рукоділля.
“Почала вчитися в’язати з дев’яти років. Мама і бабуся теж в’язали, мені було цікаво за ними спостерігати. Спочатку в’язала шарфи, а шкарпетки почала в’язати з 14 років — з 1987-го. У школі навіть в’язали шкарпетки на продаж. Я попросила бабусю навчити мене в’язати п’ятку, бо все інше вже вміла. Так воно і почалося”, — згадує пані Марина.
Спочатку вона в’язала речі для себе та близьких — шарфи, шкарпетки, різні дрібниці. Дарувала знайомим і друзям.
Коли почалася війна, жінка знову повернулася до свого давнього ремесла.
“Людям потрібно якось зігрівати ноги. От я і подумала: чому б не спробувати. Спочатку просто дарувала свої шкарпетки. Моя мама тоді лікувалася у Кролевці. Ми приїжджали до неї і зупинялися у знайомих людей. Як подяку я залишала їм шкарпетки, зв’язані власноруч. Бачила, що люди приймають їх із радістю”, — розповідає вона.
Згодом пані Марина вирішила спробувати заробляти на в’язаних речах.
“Тепер в’яжу на замовлення. Продаю у місті, виставляю оголошення в місцевих групах і чатах. Нитки ще залишилися зі старих, довоєнних запасів, іноді розпускаю старі речі. Поки вистачає. Багато не беру — запитую у людей розмір і підганяю під нього. Для мене й 200 гривень — це вже дохід”, — каже жінка.
Попри обстріли залишається вдома
“А куди їхати?” — так відповідає пані Марина на запитання, чи не хотіла залишити рідне місто.
Починати життя з нуля через стан здоров’я вже складно, каже пані Марина. У них є невеликий будинок і присадибна ділянка, яку обробляють разом із чоловіком Олександром, що приносить додатковий дохід.
“Мені й до лікарні важко дійти, а як буде на новому місці? Де жити, за що жити? Тут хоч щось своє є”, — говорить жінка.
За час війни, зізнається вона, було всяке — снаряди прилітали навіть на город.
“Сподіваюся і вірю в Бога, що Господь помилує і захистить нас. Будемо жити”, — каже пані Марина.
Попри обстріли, відключення світла та проблеми з інтернетом, у житті пані Марини залишається ще одна важлива річ — книги.
“Я завжди дуже любила книги. Слава Богу, зараз через інтернет можна знайти майже будь-який твір. Найбільше люблю жіночі романи та різні життєві історії”, — ділиться пані Марина.
