У Ясній Поляні на Серединобудщині залишилося лише четверо людей. Світлана Бувака — одна з них: щодня вона долає кілька кілометрів пішки до роботи, попри дрони і вибухи поруч, і не виїжджає, бо знає — вона потрібна іншим. Свою історію Світлана розповіла кореспонденту «Середина-Буда.City».

Щоденні кілометри до роботи

Світлана Бувака всі свої 47 років прожила у маленькому прикордонному селі Ясна Поляна на Серединобудщині. Тут вона народилася, здобула освіту і майже весь час працювала поруч — у сусідніх селах.

До грудня 2021 року жінка очолювала поштове відділення у сусідній Голубівці. Після реформування пошти ненадовго залишилася без роботи. Однак уже за кілька тижнів почала працювати продавчинею у місцевому магазині.

Згодом, коли у Великій Березці звільнився продавець, власниця магазину Зінаїда Воробйова попросила Світлану допомогти і там. До обох сіл відстань майже однакова — близько двох кілометрів.

До роботи жінка ходить пішки.

«Два кілометри, може трохи більше. Йду дорогою. Раніше було спокійно, а зараз ідеш — і молишся. Над тобою можуть летіти дрони. Коли чуєш — намагаєшся сховатися: у посадку, під дерево або просто лягти на землю. Слава Богу, поки що минало».

Цієї зими, каже Світлана, було особливо важко — дороги майже не чистили. Та попри все вона щодня ходила на роботу.

«Знаю, що людям потрібна. Вони чекають. У магазині є хліб, продукти, те, що замовляли».

З вдячністю жінка говорить і про власницю магазину Зінаїду Воробйову.

«Вона завжди йде назустріч людям. Не знаю, як знаходить можливості, але при першій нагоді привозить усе необхідне, що просять люди».

Життя серед обстрілів

До повномасштабної війни у Ясній Поляні було лише п’ять дворів — приблизно десять мешканців. З початком бойових дій частина людей виїхала, декого забрали родичі.

Сьогодні у селі залишилося лише четверо людей, усі старші за 50 років.

«У 2022–2023 роках війна тут відчувалася менше. А от із 2024-го почало вибухати поруч. Слава Богу, наше село ціле, але прилітає на околицях. Через Ясну Поляну летять дрони, снаряди, КАБи, “шахеди”», — розповідає жінка.

Найбільше за ці роки, каже Світлана, запам’яталося постійне відчуття тривоги.

«Коли щось летить — стежиш поглядом, куди воно впаде. Особливо переживаю за сусідні села, де живуть знайомі: якщо бахне десь у Голубівці чи Великій Березці, виходжу подивитися, чи немає пожежі», — каже вона.

Особливо жінці запам’ятався вересень 2024року. Тоді кілька тижнів довелося жити буквально у суцільному диму, стримуючи вогонь, що наближався до села.

«Горіло все, — згадує вона. — Горів сусідній Брянський ліс, кущі, суха трава. Вогонь уже підбирався до городів і будинків».

Разом із кількома місцевими жителями, які залишалися в селі, вони майже день і ніч намагалися стримати полум’я. На допомогу приїздили й пожежники.

«Це були два-три тижні справжнього пекла — постійний дим. Вранці встаєш — дим. Уночі лягаєш — теж дим. Але, слава Богу, вижили», — каже жінка.

Причина залишатися

На запитання, чи не думала вона покинути село, Світлана відповідає просто:

«Ні, поки що не думала і намагаюся про це не думати. Поки я потрібна людям — залишуся тут. Є город, є господарство, слава Богу, живемо. У Ясній Поляні залишилося всього кілька людей. Я йду в магазин — мені щось замовляють. Приношу, люди приходять, забирають. Як їм інакше? Транспорту немає, у нас нічого нікуди не їздить. Так і живемо — своїм господарством та тим, що є в магазині».

Попри всі труднощі, жінка зберігає віру у майбутнє.

«Сподіваємося і віримо: прийде час, війна закінчиться. А поки — живемо».