Життя родини Катерини та Богдана Сергієнків із села Очкине Зноб-Новгородської громади змінилося 28 березня — того дня росіяни знищили їхній дім. Старша донька Даша загинула на місці, прикривши собою молодшу Женю, яка померла через три дні від отриманих травм. Про день, який забрав найдорожче, родина розповіла Середина-Буда.City.

День, який зруйнував життя

Як пригадує Катерина Сергієнко, той ранок нічим не відрізнявся від попередніх. Богдан, який зазвичай працював по суботах, цього разу був вдома.

«Ми прокинулися, обійнялися, побажали одне одному гарного дня. Разом з чоловіком попили кави. Доньки ще спали».

Перші вибухи пролунали раптово.

«Наше село за всі роки війни не зазнавало таких ударів. Десь щось було чути — але далеко. А тут… це було зовсім поруч», — каже жінка.

«Глухі звуки ставали все ближчими», — згадує пані Катерина. І раптом — потужний удар за кілька десятків метрів від будинку.

Коли почалася атака, батьки намагалися рятувати дітей. Катерина кинулася до кімнати доньок, розбудила їх, обійняла і сказала швидко збиратися. Дівчатка слухняно підвелися.

Богдан вибіг на подвір’я заводити машину, а Катерина поспіхом збирала найнеобхідніше. І саме в цей момент стався вибух.

«Мене відкинуло хвилею до ванної кімнати. Чоловіка — до протилежної стіни. Коли ми відкрили очі — не було нічого: ні даху, ні стін. Лише двері до кімнати дівчаток… одні двері», — згадує вона.

Батьки кинулися до дітей. Під уламками лежала Даша. Вона не дихала. Своїм тілом вона накрила молодшу сестру, обійняла її руками, намагаючись врятувати.

Женя ще була жива. Односелець допоміг вивезти родину до медпункту. Потім була швидка, лікарня, реанімація. Катерина не відходила від доньки ні на хвилину.

«Я тримала її за руку, говорила з нею, просила триматися. Я вірила, що вона мене чує… Я чекала дива до останнього», — каже вона.

На жаль, через три дні після загибелі Даші померла й Женя.

Даша мріяла стати медиком, а Женя — вчителькою

За словами Катерини, Даша і Женя були не просто сестрами — вони були найближчими людьми одна для одної.

“Даша — відповідальна і турботлива — завжди захищала молодшу. І в останню мить зробила це знову. Женя захоплювалася старшою сестрою і в усьому хотіла бути схожою на неї. Вони разом малювали, мріяли, будували свій маленький світ”

Даша мріяла стати медиком і допомагати людям. Вона вже закінчила медичний коледж і планувала виїзд до Польщі на середину квітня. 

«Вона казала: “Мамо, мені страшно залишати вас тут”. А я відповідала: не хвилюйся, ми теж село залишимо коли ти поїдеш… Не встигла» — каже Катерина.

Женя мріяла стати вчителькою. 

«Даша буде лікувати, а я — вчити», — казала вона.

Їхні мрії обірвалися разом із життям.

Дім, який був цілим світом

Разом із доньками війна забрала і дім. Будинок, який Катерина і Богдан будували понад 20 років, став руїною. Тут народилися та росли їхні доньки, тут формувався їхній світ.

«У нас була справжня гармонія. Не було жодного ранку без обіймів і слів “я тебе люблю”. Ми були одним цілим», — каже Катерина.

Сьогодні у Катерини і Богдана немає ні дому, ні дітей. Є лише тиша, спогади і біль.

«Часом дивлюся на небо… Думаю — може, там мої дівчатка… Дуже важко це пережити», — говорить жінка.

У найважчі хвилини родина не залишилася наодинці зі своїм горем.

«Ми відчували підтримку всієї України. Ми це відчували, — говорить Богдан Сергієнко. —Нас підтримували словами, дописами у соцмережах, фінансово. Повідомлення приходили з різних куточків країни. Ми безмежно вдячні всім українцям, які були поруч із нами».