У житті Тетяни Свиридок є дата, яка назавжди поділила його на «до» і «після». 26 квітня 2023 року війна зруйнувала її будинок і Чернацький ліцей, де вона працювала роками. Сьогодні вона живе на Тернопільщині, але навіть далеко від дому залишається вчителькою — за покликанням і серцем.
Вчителька з дитинства
Тетяна Свиридок народилася в селі Кренидівка, навчалася у Мефедівці. Про професію вчителя мріяла ще змалку, тож після школи вступила до Луганського педагогічного університету.
Студентські роки згадує з теплом:
«Луганськ тоді був живим українським містом: українська мова звучала всюди — і на вулицях, і в університеті. Люди співали українських пісень, вільно спілкувалися рідною мовою», — розповідає вона.
Ці спогади, каже жінка, зовсім не збігаються з нав’язаними сьогодні міфами про «російський» характер міста.
Після навчання Тетяна працювала в Уралівській школі, але справжнім місцем сили для неї став Чернацький ліцей. Тут вона не просто викладала — вона жила школою.
«Я завжди любила свою справу. Щоранку заходила до класу і бачила очі дітей — щирі, допитливі. Я навчала їх не лише правил, а й любові до рідного слова», — згадує вона.
Коли прийшла війна
У 2005 році Тетяна познайомилася зі своїм чоловіком — прикордонником. У 2018-му він вийшов на пенсію, але з початком повномасштабної війни знову став на захист країни.
«У перші дні чоловік пішов до військкомату. Сказав: “Я військовий… Я буду там, де потрібен…” Я тоді не вірила, що це можливо — що вони прийдуть і будуть вбивати наших людей», — говорить вона.
26 квітня 2023 року російські війська знищили Чернацький ліцей. Її будинок також зазнав серйозних пошкоджень. Та навіть після цього навчання тривало — онлайн.
«Це був заклад, у який я вклала частину свого серця. Там пахло крейдою і дитинством… Кожен урок був маленьким відкриттям», — каже вчителька.
Дорога в невідомість
Згодом залишатися вдома стало неможливо. Постійні обстріли змусили Тетяну виїхати на Тернопільщину.
«Вибухи ставали дедалі сильнішими. Якби це було раз чи два — можна було б жити. Але вони не припинялися. Я залишила дім, залишила школу, але не залишила себе», — ділиться вона.
На новому місці їй допоміг чоловік, який певний час перебував там із підрозділом. До 2024 року Тетяна ще працювала вчителькою, однак після реорганізації закладу залишилася без роботи.
Попри це, вона не втратила головного:
«Війна забрала в мене клас, але не змогла забрати покликання. Бо українська мова — це наш дім, який завжди з нами», — говорить жінка.
Нове життя і біль втрат
Про життя на Тернопільщині Тетяна відгукується з вдячністю:
«Тут дуже відчувається українськість — у побуті, традиціях, мові. Мене підтримують люди — щирі, добрі. Чужі, але рідні по душі».
Втім, думки про дім не полишають. Її оселя в Чернацькому зазнала пограбування.
«Вибили вікно, зламали двері, винесли речі… Дуже боляче це усвідомлювати», — каже вона.
Сьогодні Тетяна підтримує чоловіка, який воює на передовій, допомагає військовим — в’яже теплі речі, збирає посилки, молиться за захисників.
Мрія про повернення
Найбільша її мрія — повернутися додому. До рідного села, до мирного життя.
«Я дуже хочу, щоб чоловік повернувся. Щоб ми всі зібралися за одним столом, заспівали українських пісень… і просто жили. У своєму домі. У своїй Україні».
І поки триває війна, вона продовжує триматися за своє покликання. Бо справжній учитель — це не стіни школи. Це світло, яке не згасає навіть у найтемніші часи.
