“Треба жити своїм життям. У кожного воно своє. Життя — така штука: як живеш, те після себе і залишиш”, — казав Сергій Дубина. Його життя обірвала атака російського дрона на автомобіль 6 листопада, за два кілометри від Середини-Буди. Яким він був, кореспонденту “Середина-Буда.City” розповіли рідні та знайомі.
Атакував російський ФПВ-дрон
Очевидиця трагедії розповідає, що 6 листопада перебувала у тому самому автомобілі, що й загиблий.
“Ми їхали із Шостки, вже проїхали Сорочине, залізничний переїзд. Звідки не візьмись — дрон. Все було так несподівано. Удар прийшовся з лівого боку, поруч із водієм. Вибух — і все. Авто, стоп. Сергій, як сидів за кермом, так і залишився сидіти. У перші секунди — повний ступор, потім щось почало приходити в голову, бігали якісь люди, кров, швидка… Мені важко про це згадувати”.
Основну частину уламків від вибуху прийняв на себе Сергій. Жінка, яка сиділа на передньому сидінні поруч із водієм, не постраждала. На задньому сидінні авто були мати з 14-річним юнаком. Один із уламків усе ж зачепив ногу хлопця.
Спогади дружини
За три тижні до трагедії Сергій із дружиною переїхали до Шостки, де зняли житло. Наталя, дружина чоловіка, сподівалася, що так буде безпечніше для неї й коханої людини.
“Жити в Середині-Буді під постійними обстрілами і дронами над головою ставало нестерпно. Там пожежа, там когось ранило, хтось загинув. Одного разу приліт був за декілька метрів від мого чоловіка. Сергія врятувала миттєва реакція — він встиг упасти на землю за мить до вибуху. Тоді його лише землею засипало. Іншого разу, навесні цього року, дрон влучив у його авто. На щастя, за кілька хвилин до удару Сергій вийшов із машини у справах. Машина тоді постраждала. Постало питання — переїхати на більш безпечну територію”.
Спочатку Сергій запропонував дружині вивезти її саму, пояснюючи, що він потрібен людям.
“Наталочко, ти ж розумієш, як важко у місті зі сполученням — не можу я просто так залишити людей”, — казав мені чоловік. Сама без Сергія я категорично відмовилася переїздити. Сказала: «Якщо так, то й помирати разом будемо». Все ж прийшли до компромісного рішення — переїхати до Шостки. Недалеко, і за потреби Сергій міг за годину бути в Середині-Буді”.
Ось і в той трагічний четвер, 6 листопада, Сергію потрібно було з Середини-Буди привезти людей до райцентру. Наталя, користуючись нагодою, вирішила поїхати з чоловіком додому, щоб на зворотному шляху набрати щось із продуктових запасів, які вони з чоловіком зробили на зиму.
“Вже о сьомій ранку ми були в Середині-Буді. На Сергія вже чекали люди, а я рушила до свого будинку, щоб зібрати щось із запасів. Ми домовилися, що по обіді він привезе людей назад, ми завантажимося й поїдемо до Шостки”.
Перші хвилювання у Наталі з’явилися після того, як вона прочитала у місцевому чаті повідомлення про напрямок руху дронів.
“Якщо Сергій був у поїздці, я завжди стежила за повідомленнями і одразу телефонувала, якщо щось могло становити небезпеку. Цього разу, після повідомлення, що дрон летить у напрямку Сорочиного, я зателефонувала — у відповідь було «не в мережі». Через кілька хвилин знову набрала, і у слухавці почувся жіночий голос: «Сергія поранило, телефонуйте швидкій».”
Через кілька годин серце Сергія Дубини зупинилося. Поранення виявилися надто важкими — лікарі боролися за його життя до останнього. Про смерть чоловіка Наталі повідомила донька Тетяна.
“Відтоді світ для мене зупинився. Сергій був моїм натхненням і опорою, найкращим чоловіком, яких більше не існує. Ми прожили разом 12 років безмежного щастя. Він завжди знаходив час і для мене, і для моєї доньки, яку прийняв як рідну, і вона прийняла його як рідного. Він залишив у моєму серці найкращі спогади й віру. Я розумію, що жити треба, але як без нього? Він назавжди зі мною”, — каже Наталя.
Як діти згадують Сергія
“Він став для мене рідною душею, рідною людиною”, — розповідає Тетяна Тетюра, донька Наталі. — “З ним було легко. Я називала його дядя Сергій. Він ніколи не нав’язував мені своїх думок. У наших стосунках все було просто — чи в навчанні, чи на відпочинку. Я дуже поважала його і хотіла бути на нього схожою. Після школи обрала професію вчителя фізкультури, як Сергій. Він багато розповідав про спорт і його значення в житті, і мене «заразив» цим. Нам із мамою зараз дуже боляче — це непоправна втрата для нас і всіх, хто його знав. Мені здається, його поважали всі навколо”.
Підтримував і допомагав Сергій своїй єдиній рідній доньці, яка залишилася у нього від першого шлюбу.
“Я не знаю, чому тато і мама розлучилися — це справа дорослих. Він ніколи мене не забував: телефонував, цікавився моїми справами, давав пораду. Дуже радів народженню мого сина — свого онука. Вперше побачив його у три роки, коли ми приїхали з Дніпропетровщини до Середини-Буди. Ми часто гуляли містом і особливо любили парк «Мирщина». Син трохи сором’язливий, але тато знайшов із ним спільну мову, а їхнім захопленням став футбол – він був тренером футбольної секції. На свята завжди дарував онукові подарунки. Ми постійно спілкувалися, особливо під час моєї другої вагітності, коли в мене були ускладнення. Його підтримка дуже допомогла мені. Після народження доньки він був безмежно щасливий. Ми жили очікуванням зустрічі”, — розповідає Ольга Говоруха, донька Сергія від першого шлюбу.
Ольга хвилювалася за рідну людину, постійно просила батька виїхати з Середини-Буди.
“Легше стало, коли він повідомив, що вже у Шостці. Сподівалася, що з батьком нічого не трапиться, але доля розпорядилася інакше. Спочатку повідомили, що він поранений, а вже пізно ввечері — що його немає. Життя так розпорядилося, що ми жили далеко, але у ставленні до мене це не відчувалося. Він для мене назавжди залишиться людиною з великим серцем і доброю, відкритою душею”.
Втрата для колег та земляків
Поділилася своїми спогадами про загиблого й Тетяна Бичкова, жителька Середини-Буди. З Сергієм вони разом працювали 23 роки у Середино-Будській дитячо-юнацькій спортивній школі.
“Приклад ставлення до роботи, повага колег і вихованців, чуйний, вихований, стриманий — це без перебільшення можна сказати про Сергія. Його загибель — це втрата для всіх нас, для всієї громади. Важко, просто неможливо сприйняти, що його більше немає. Чому з життя йдуть найкращі? Чому?“.
Про Сергія розповідає ще одна містянка Марія:
“З ким же я тепер їздитиму додому? Я їздила тільки з Сергієм — він мене завжди заспокоював: “Маша, не бійся, все буде гаразд”. І це допомагало. Сергій був справжнім чоловіком — сміливим, чуйним. Моя остання поїздка з ним була два тижні тому. Пам’ятаю, як ми розмовляли про все, мріяли, як будемо жити вдома, будували плани, радилися, який бізнес вигідніше відкрити… Він був людиною з великим серцем, дуже любив свою сім’ю, дочку Олю (пишався нею й онуками), дружину Наталю, з якою вони нещодавно офіційно узаконили свої почуття. У будь-якій ситуації він ніколи не підводив, завжди входив у становище. Складно говорити, боляче згадувати”.
