«Треба захищати країну — і тебе, сестричко»: історія загиблого оборонця з Серединобудщини Олега Горбачова
22-річний Олег Горбачов, уродженець Середино-Будської громади, віддав життя за свободу та незалежність України. Із перших днів повномасштабного вторгнення він став на захист своєї держави. Історію полеглого захисника кореспонденту “Середина-Буда.City” розповіла його молодша сестра — Ірина Горбачова.
22 роки життя Олега можна розділити на дві частини: перші вісімнадцять — цивільне життя, дитячі та юнацькі роки, навчання; інші чотири — служба у війську.
«Він був сенсом мого життя. Братом, батьком і найближчою людиною», — розповідає молодша сестра воїна, Ірина Горбачова.
«Скільки я себе пам’ятаю — ми завжди були разом. Разом ходили до дитячого садка, пізніше — до школи. Це було так класно: поруч брат, який міг захистити й підтримати. Так, були суперечки, як у всіх дітей, але ми завжди залишалися близькими. Так сталося, що ми залишилися вдвох, і Олег став для мене, якщо можна так сказати, батьком — людиною, з якою можна було поділитися найпотаємнішим і не боятися осуду. Людиною, яка в потрібний момент підтримає й порадить. Людиною, яка стала сенсом мого життя. Усе, чим я жила, — для нього, щоб він міг мною пишатися», — каже Ірина.
Після школи Ірина вступила до Сумського національного аграрного університету, а Олег — до Зноб-Новгородського професійного училища. Досягнувши повноліття, він отримав повістку з військкомату.
На момент початку повномасштабної війни хлопцеві залишалося два місяці до завершення строкової служби — він проходив її в одній із частин у Харкові. Тоді Олег вирішив підписати контракт із Збройними силами України.
«Я не можу залишитися осторонь, коли на нашу землю йде навала. Треба захищати країну — і тебе, сестричко», — сказав він Ірині під час розмови.
У різний час Олег воював на кількох напрямках — на Донеччині, Луганщині, завжди на передовій. Був стрільцем, помічником гранатометника однієї з мотопіхотних бригад ЗСУ. Кілька разів приїздив у відпустку — зупинявся в сестри, навідував рідне Жихове.
«Він не дуже любив розповідати про службу, але якось сказав: “Мабуть, не скоро війна закінчиться. Їх дуже багато. Вони пруть, як саранча: знищуєш — а вони з’являються знову. Вони падають, а по їхніх тілах лізуть інші. Після них — спалені села, розбиті міста. Але ми все одно переможемо. У нас є воля і жага до Перемоги — а цього здолати неможливо”».
Олег ніколи не шкодував про своє рішення захищати країну. Хоча був момент, коли він замислювався про повернення до цивільного життя.
«Під час однієї відпустки він спробував залишитися вдома, навіть влаштувався на роботу на шиномонтаж. Але вже після першого дня сказав: “Це не моє. Я не зможу бути тут, коли мої друзі-побратими на нулі. Я не зможу після війни людям в очі дивитися, якщо буду тут сидіти. Чому мене, здорового чоловіка, повинен хтось захищати, якщо я можу і вмію захистити себе, своїх рідних і свою країну сам?”», — пригадує сестра.
Планів на майбутнє Олег не будував. Казав: спочатку — перемога, потім можна думати далі. Єдине спільне бажання з Іриною — зустріти Новий рік разом.
«Під час останньої відпустки брат пообіцяв, що обов’язково приїде на свята, але не судилося», — говорить Ірина.
17 жовтня цього року в районі населеного пункту Вербове Синельниківського району Дніпропетровської області Олег Горбачов загинув унаслідок скиду вибухового пристрою з FPV-дрона.
«Олег був чудовою людиною. Ніколи не чула від нього грубого слова. Хоч життя у нього з сестрою було нелегким, він ніколи не скаржився. Казав: якщо Господь дав мені життя — треба жити й сприймати все, як є. Його ставлення до життя — приклад для ровесників і, без перебільшення, для багатьох чоловіків. Дуже світла людина. Його загибель важко сприйняти», — говорить тітка Наталя Горбачова.
«Мене завжди вражала його вихованість. Без грубощів, із повагою до кожного — до жінки, ровесника чи старшої людини. Мені здається, він просто любив людей», — додає староста села Антоніна Сапегіна.
Як каже сестра Ірина, вона завжди пам’ятатиме брата.
«Я розумію, що вже ніколи не почую: “Як ти, сестричко? У тебе все гаразд? Можливо, щось потрібно?”. Усвідомлюю це… Тепер мені треба жити так, щоб він з небес пишався мною. Він назавжди у моєму серці», — каже Ірина.
