Дев’яносто із 92 прожитих років Марія Михайлівна Головко (дівоче — Артеменко) провела у рідній Пигарівці на Серединобудщині. На її долю випали голодні роки, воєнне лихоліття Другої світової, важка дитяча праця, кохання, діти, онуки й правнуки, а також нові випробування — російська агресія. Про пережите, збережене й найдорожче вона розповіла кореспонденту “Середина-Буда.City”.

Про дитинство під час Другої світової війни

Про ранні роки дитинства Марія Михайлівна майже не пам’ятає. У пам’яті жінки відкарбувалися деякі епізоди під час німецької окупації рідного села.

“Добре пам’ятаю, як гуляла в пісочниці, а тут — чи то німець, чи мадяр, яких у селі було чимало, — прямо на мене на мотоциклі. Не встигла я, мабуть, відскочити — він колесом прямо на ногу. Пам’ятаю, що на мій крик мати вибігла, вхопила мене і в будинок занесла. Довго мені нога боліла. Мати одна, а нас семеро. Всі одне під одне.

Мені вісім років було, коли німці в село зайшли. Дві сестрички — Настя, Тетяна — і брат Василь були старші за мене, інші — Микола, Анюта і зовсім маленький Іван — молодші. Старший брат Василь пас корову, мати відводила його на шлях, поруч було пасовисько. На цілий день залишала його там разом із нашою корівкою.

Одного разу брат знайшов там чи то міну, чи то гранату — думав, іграшка. Почав гратися, а вона вибухнула. Люди прибігли, повідомили. Мама до німців. На той раз вони допомогли привезти брата до будинку, їхній лікар намагався врятувати життя брату, лікував, але все марно. Дуже важкі поранення отримав тоді брат.”

Деякий час у воєнну пору будинок родини Артеменків став прихистком для односельців.

“Десь у 1942-му мадяри почали виганяти нас з домівок. Пам’ятаю, за селом були якісь ями. Дорослі переладнали їх під землянки. Деякий час чимало селян там жило. У селі час від часу горіли будинки, пам’ятаю звуки вибухів, автоматних черг — мабуть, бої йшли.

Хтось із дорослих усе ж насмілювався ходити в село — приносив іншим новини, що до чого, повідомляв про обстановку. Коли німців прогнали — повернулися в село. У багатьох односельців будинки згоріли: чи то німці підпалили, чи внаслідок боїв за звільнення села — не знаю. Пам’ятаю лише, що наш будинок встояв, лише вікон не було — мабуть, повилітали під час бою. Це осінь була 1943-го.

Ті, кому не було де зимувати, допомогли матері вставити нові вікна, та гуртом і перезимували в нашій хаті. Не пам’ятаю, скільки людей тоді у нас пережили ту зиму, пам’ятаю, що багато. Місця ступити в кімнаті не було. Вже потім, навесні, люди почали: хтось — землянки рити, а хтось — щось будувати.”

Юнацькі роки пані Марії

«А чи було воно, те дитинство…» — про свої дитячі та юнацькі роки ділиться спогадами Марія Михайлівна.

“Після війни разом із молодшим братом Миколою продовжили навчання в школі. Він на три роки молодший за мене, але війна так розпорядилася, що ходили в один клас. Чотири класи закінчила, ще одну чверть у п’ятому — і все моє навчання закінчилося. Дуже важко матері було. Після війни все доводилося робити в колгоспі вручну. У матері після мене ще троє діточок і робота в колгоспі. Вона прямо валилася з ніг, щоб нас догледіти й прогодувати.

Ось і пішла я матері допомагати. Бригадир почав загадувати роботу. Послали на хутір Ріг, на ферму, биків поїти. Не те що боялася їх — тут нічого не вдієш, але дуже важко було. Сім кілометрів пішки до ферми, потім відра тягаєш — і назад додому сім. А яка я була? Маленька, худенька, чи то 12, чи то 13 рочків мені було. Так і залишилася працювати далі — куди пошлють, там і робила. В основному по фермах: і на Ріг ходила, і на Луг, Хрещиков — там ферми були, а людей не вистачало.

Ось таке дитинство було. Вже дорослою замислилася: а чи було воно у мене, дитинство?”

Про те, наскільки Марія Михайлівна турбувалася про матір та своїх молодших братів і сестричок, свідчить її спогад:

“Десь років 17 мені було. Компанія молоді збиралася їхати на сезонну роботу у Полтавську область. В колгоспі в той час працювали за трудодні, які оплачувалися зерном, а ми, молоді, були, хотілося щось купити для себе з одежі, хотілося виглядати красиво, а яка тоді в селі була одежa. У мене було одне плаття та спідниця. Матері сказала: їду і все.

Попрацювали ми там півроку на полях. За роботу нам віддавали половину грошима, половину — зерном. Але я згадала своїх молодших сестричок і брата. Скільки там того зерна в колгоспі на трудодні матір отримає, та й забрала все зерном”

Одного кохала, а іншого було шкода: про кохання і чоловіка

Про історію свого кохання, вибір майбутнього чоловіка та перші роки спільного життя Марія Михайлівна згадує так:

“Кохали мене два хлопці — Федір і Стефан. Обидва стрункі, красиві. Такого, щоб окремо з кимось одним зустрічалася, не було. У ті роки працювала на фермі в сусідньому Лукашенковому. На роботу і з роботи — з розповідями, піснями. Пішки ці три кілометри ходили я і мої однолітки. Часто хлопці супроводжували. Кожен із них намагався переді мною якось виділитися, так би мовити, знаки уваги приділяв.

Важко було зробити вибір, але більш мені подобався світловолосий Стефан. Покохала я його, а Федора було жалко. Потім їх обох призвали в армію, по три роки тоді служили. Обоє писали листи, обом відповідала, але в коханні призналася майбутньому чоловікові — Стефанові. Просто одного кохала, іншого жаліла”

Після повернення Стефана з армії події розвивалися швидко.

“Перед святом Михайла, в листопаді, повернувся Стефан. Зразу до мене: “Нікому тебе не віддам”, — були його слова. І вже весною 1955-го ми одружилися.

Спочатку жили у Стефана, але хотілося мати свою окрему домівку. Тут якраз хтось із родичів чоловіка жив у Кривому Розі. Запропонував нам поїхати туди. Ми зібрали свої нехитрі пожитки та й рушили разом із нашим первістком Миколою.”

Проте спроба оселитися в іншому місті виявилася нетривалою.

“На новому місці Стефан намагався збудувати дім, уже й матеріалами запаслися. Але душа була на рідній Сумщині. Дуже мене тягнуло в рідне село. Порадилися з коханим — та й повернулися у рідну Пигарівку. Ось ці два роки і є тими роками, коли я не жила на Сумщині”

На рідній землі життя почалося з нового аркуша — з дітьми, хатою і працею.

“Приїхали на рідну землю — і якраз другого сина Сашу народила. Почали вже в рідному селі все спочатку. Облаштували собі окремий будинок, через два роки на світ з’явилася Тамара, донечка.

Чоловік влаштувався на роботу в райпотребспілку — була раніше така організація. Збирав від населення залишки домашньої продукції, одночасно облаштовував нашу домівку. А я доглядала дітей, ще й виходила на роботу в колгоспі.”

Попри втому і навантаження, в житті Марії Михайлівни завжди було місце для радості.

“На різні роботи посилали: заготівля сіна, на току зерно сушили, скирдували солому, на колгоспній городині. Як не важко було, але завжди весело — з розповідями, сміхом і піснями.

Через вісім років після народження Тамари з’явилася на світ моя остання дитина — донечка Люда. Ось так ми і жили: діти, домівка, робота — і пісні”.

Більш похилого віку пигарівці розповідають, що у Марії Головко — дивовижний, ніжний, співучий голос. Весілля, проводи в армію, родинні чи інші урочистості завжди відбувалися за участю Марії Михайлівни. Мало хто в селі міг зрівнятися з нею у співі.

Про сьогодення

У 2009 році відійшов у вічність чоловік Марії, з яким вона прожила 54 роки. Стефан і Марія Головко виховали дітей, дали їм освіту і путівку в самостійне життя.

Старший син Микола закінчив педагогічний виш і все своє життя до виходу на пенсію працював учителем історії у місцевій школі. Олександр після служби в армії залишився працювати шофером у колгоспі. Тамара присвятила себе торгівельній галузі, нині проживає під Києвом, у Боярці. Людмила пішла культурною стежкою: жила і працювала в Миколаївській області, а після смерті батька повернулася на Серединобудщину. Працювала в Середино-Будському районному будинку культури. На вихідні приїздила до матері в село, а у 2017 році забрала її до себе у місто.

У Середині-Буді Марія Михайлівна відчула всі жахи нинішньої війни.

“Летить, свистить, так страшно було. Ніколи не думала, що під кінець життя знову буду чути оці свисти від польоту снарядів, мін. Особливо коли воно свистить зліва, справа над головою. Потім — бах. Страшно, дуже страшно. Вибухи, я вже стара, не можу зрозуміти, що і де. Люда мене заспокоює, бачу, їй самій страшно. А потім — бах, шибки посипалися.

Я і чути погано стала — чи то від вибухів, чи то від старості. Не можна було вже у Середині-Буді жити. Приїхали із донькою назад, до свого будинку у Пигарівку. Тут не так страшно, кажуть, що десь вибухає, але я вже не чую. Дуже мені із слухом погано стало після тих страшних вибухів.

Скоріше б мир настав, дуже хочеться своїх онуків і правнуків побачити, обійняти, приголубити їх. У мене 8 онуків і 14 правнуків. Не знаю, скільки часу життя мені Господь відмірив, вся надія — на мир. Побачу, почую своїх онуків, а далі — як Господь дасть.”