35-річний житель Середини-Буди Володимир Божков, який працює водієм у міськраді, — один із тих, хто щодня, ризикуючи власним життям, допомагає мешканцям прикордоння виживати під постійними обстрілами. Він гасить пожежі, бере участь в евакуаціях, допомагає ліквідовувати наслідки ударів, вивозить поранених і тих, хто потребує екстреної медичної допомоги з п’ятикілометрової зони біля кордону з росією. Усе це чоловік робить уже близько півтора місяця. Про те, чим займається і як рятує людей, Володимир Божков розповів кореспонденту «Середина-Буда.City».

Перший випадок евакуації Володимира стався після російського удару по одному із прикордонних сіл, де постраждали двоє чоловіків.

«До мене звернувся представник міської ради: у селі були поранені і так склалося, що вивезти їх було нікому. Служби вже були оповіщені, але люди могли померти, якби довелося чекати їх допомоги. Відтоді я й почав їздити», — згадує чоловік.

За останній час він вивіз із небезпечних сіл п’ятьох людей. Декого передавав медикам дорогою, когось доставляв у Шосткинську районну лікарню сам, а бувало, що привозив родичам.

«До евакуації я ніяк не готуюся. Збираюся й їду. Кожна згаяна хвилина може коштувати комусь життя», — каже він.

Часто до нього звертаються і правоохоронці.

«Був випадок: звернувся поліцейський із проханням допомогти в евакуації жінки з одного із сіл п’ятикілометрової зони. Я попросив його взяти дозвіл у мого керівництва. Йому відповіли, що ми дозволити не можемо, але і заборонити теж», — розповідає Володимир.

Безпека — умовна, каже Володимир: бронежилет у машині, турнікет завжди при собі.

«Турнікет повинен бути у кожного жителя громади. Це може врятувати життя у випадку поранення. А от бронежилет — радше формальність. Він важкий, понад 20 кілограмів, швидко не діятимеш. Тому він у мене лежить на задньому сидінні автомобіля. Забуваю, що він є», — пояснює Володимир.

Одного разу, евакуюючи 90-річну жінку з села Рожковичі, він потрапив під обстріл.

«Вже біля Порохоні почало свистіти над головою, вибухи були то тут, то там. Страшно, звісно. А бабуся позаду каже: “Жми, синку, жми, не зупиняйся”. Проскочили, але по-справжньому було моторошно».

Небезпека від дронів теж постійна, та чоловік зізнається: коли хтось потребує допомоги, думати немає коли. 

«Швидку часто не допускають у прифронтові села. Якщо я можу поїхати туди, де більше нікому, то мушу. У такі хвилини, головним для мене є порятунок людини.  Дрони постійно кружляють, але ховатися немає коли, хоча намагаюся у таких випадках бути більш зосередженим і уважним. Основною мотивацією для мене є порятунок чужого життя».

Емоції після таких поїздок, зізнається Володимир, прості: 

«Головне, що всі живі. Легше на душі, коли вдалося допомогти. Така радість, що все минуло. І сам неушкодженим залишився і людям допоміг».

Погляд збоку додає і пані Тетяна, яка на початку 2024 року переїхала в іншу область, а нещодавно повернулася до рідного міста на тиждень:

«Такі люди, як Володя, — справжні чоловіки. Там, де страшно і небезпечно, вони допомагають, завжди поруч. Особисто вдячна йому за допомогу моїй мамі. А добрі справи робляться тихо. У місті залишилося не так багато людей, але війна об’єднала всіх. Це відчувається. Шана і вдячність й тим людям, що залишаються за межами публікацій».

Втім сам Володимир не вважає себе героєм:

«Я лише частинка того людського механізму, який склався в громаді за роки війни. Я проста людина – роблю все, що від мене залежить. У нас кожен робить усе можливе: лікарі йдуть до пацієнтів попри обстріли, дільничні першими опиняються на місцях ударів, місцева влада, комунальники, підприємці — усі тримаються разом. Війна змусила багатьох наших чоловіків стати героями у прямому сенсі слова – ліквідують пожежі, рятують людей. Чи можна тут когось виділити окремо?».