Олександр — військовий інженерно-позиційного відділення одного із підрозділів прикордонного загону на півночі Сумщини. З перших днів повномасштабного вторгнення він поєднує службу з ремонтом техніки, забезпечуючи підрозділ усім необхідним для захисту кордону. Без роботи його відділення логістика підрозділу була б неможливою. Кореспонденту “Середина-Буда.City” військовослужбовець розповів про службу та виклики.
Олександр стисло описує свої 45 років життя. Перші два десятиліття пройшли в дитинстві, юності, навчанні та освіті.
“Півтора року військової строкової служби, потім трохи більше 20 років безперервної роботи газоелектрозварником на Сумському підприємстві Хімпрому”.
24 лютого 2022 року
Повномасштабну війну Олександр зустрів у рідному селі під Сумами. 22 лютого він поїхав на роботу до підприємства, де працював, але отримав вказівку повертатися додому й чекати розвитку ситуації. Уже того ж дня в голові крутилися думки:
“Як можна буде жити в країні, у якій ти можеш бути ніким? Коли тобі будуть вказувати, яким ти маєш бути, що тобі робити, як тобі потрібно думати”.
Разом із друзями організував блокпост із Харківського напрямку.
“Спочатку у нас не було ніякої зброї, було велике бажання не дати ворогу пройти. Ми для них були перепоною на тому відрізку. Хоча прямого боєзіткнення не було, нас обстрілювали постійно. Десь через тиждень нам дали автомати та інші частини боєкомплекту”.
Долучився до лав ЗСУ
Після відступу російських військ від Сум Олександр разом із товаришами добровільно пішов до військкомату.
“Ми розуміли, що росіяни так просто не відступлять від своїх намірів і що все ще попереду”.
У травні 2022 року він потрапив до одного з підрозділів прикордонників, які боронять кордон на півночі області.
“Спочатку був як прикордонник на спостережних постах, а через деякий час мене перевели на посаду водія інженерно-позиційного відділення”.
Про службу
Олександр пояснює, наскільки важлива робота його відділення: від злагодженої роботи залежить успішне виконання бойових завдань усього підрозділу. Вони несуть службу за кілька кілометрів від переднього краю, часто залишаючись непоміченими, але від вчасного виконання завдань залежить успіх операцій усього підрозділу. Нова посада принесла нову відповідальність. Маючи бойовий досвід, Олександр добре розумів, що для підрозділу значить справна техніка.
“Це забезпечення. Хотілося, щоб усі розуміли і знали, що люди, водії та всі, хто задіяний у цій логістиці, думають про тих, хто стоїть далі чи за тобою. Бо я пройшов це і тому вважаю, що моя задача — забезпечити цю життєдіяльність, забезпечити, щоб машини завжди були 24 години на ходу. Незалежно, у який час їх треба ремонтувати, що для цього треба вкладати. Мені подобається той колектив, що поруч зі мною, колектив, який працює як одне ціле. Усі мотивовані, кожен віддає все, що має, заради спільної мети. Зараз я займаюся ремонтом автомобілів, щоб ці автомобілі виконували завдання, бойові завдання з логістики”.
Основними труднощами є нестача запчастин.
“Дещо держава дає, дещо збираємо, просто беремо і робимо. Ріжемо, варимо, точимо, заміняємо. У деяких випадках підключаються волонтери, допомагають. Особливо коли запчастини дороговартісні й аналогів немає. Часто допомагають місцеві жителі, приходять допомагають з ремонтом та й узагалі допомагають”.
На постійні обстріли прикордоння та небезпеку для життя Олександр реагує по-своєму.
“Якщо чесно, я не встигаю думати про це. В голові постійні думки — як зробити швидше, щоб техніка була справною, як там мої побратими. Думати про якусь загрозу для себе часу не вистачає. Так, буває страшно, як і всім”.
Про мотивацію і про плани
Найбільш значущим для себе прикордонник вважає людей, які поруч, побратимів.
“Це колектив, який мене оточує, допомагає, підтримує. Як усі тримаються разом. Вражає, що за сотні кілометрів від дому я зустрів багато світлих, добрих людей. Не думав, що так буде. Це новий етап у моєму житті. Він прийшов із війною, але тут теж є багато світлого, що дає сили рухатися далі. Це мої побратими, моє керівництво, яким я вдячний. Ми допомагаємо одне одному, і так тримається колектив”.
Про своє рішення, зроблене ще у лютому 2022 року, Олександр не шкодує.
“Тому що це наша країна, і по-іншому бути не може! Як можна жити в країні, де ти ніхто, якщо прийде хтось? У мене була одна думка, коли перші колони зайшли в Суми, у моє село: окрім як жити у вільній своїй країні, я не зможу. Тільки так”.
Олександр каже, що мріє про прості речі: приїхати додому, обійняти кохану дружину і завжди бути разом.
“Хочу, щоб настав мир і щоб усі мої знання та вміння можна було направити на відбудову країни”, – додає воїн.
