Пигарівка розташована за 15 кілометрів на південь від міста Середина-Буда. З півночі, півдня та сходу село оточене лісовими масивами. За два кілометри на південь від села бере початок річка Свига, по обох берегах якої з півдня на північ розташовані вулиці села. Від першого будинку на півночі до останнього на півдні — чотири з половиною кілометри.

Згадки про село містяться на інформаційному ресурсі “Вікіпедія” та у книзі «Середино-Будський район. Долі людей та поселень краю» А. Нетудихаткіна. Про сьогодення Пигарівки розповів і кореспондент «Середина-Буда.City».

Про зародження села

Наприкінці 17-го — на початку вісімнадцятого століття молодь села залучалася гетьманом Самойловичем до участі у військових російсько-козацьких походах на Крим. Як плату за це їх записували у козаки. Але існуюча на той час місцева верхівка не визнавала їхнього соціального статусу. Така ж ситуація повторилася і при гетьмані Скоропадському, який намагався поширити козацький прошарок за рахунок селян. Детальніше про ці події можна дізнатися з книги «Середино-Будський район. Долі людей та поселень краю» А. Нетудихаткіна.

Фото: скриншот із книги «Середино-Будський район. Долі людей та поселень краю» А. Нетудихаткіна.

З другої половини та наприкінці 19 століття люди жили великими родинами, по 25-30 осіб під одним дахом. Землею наділяли тільки чоловіків, незалежно від їхнього віку. Сім’ї, в яких переважали жінки, зазвичай були значно біднішими. Лікуванням людей займалася бабця-повитуха.

Найбільш трагічні події в історії села позначені 1895 роком, коли пожежа знищила все, за винятком двох будинків. Також трагічний відбиток на житті села залишили періоди колективізації та Голодомору 1930–1933 років, коли від голоду померло 113 жителів села, що є найбільшою кількістю жертв на Серединобудщині.

У період Другої світової війни з 325 селян, які воювали з німецьким фашизмом, третина загинула.

Про колгоспи

Якщо перейти до більш сучасної історії, то можна зазначити, що у період радянської влади в селі було доволі потужне колгоспне господарство. Майже чотири тисячі гектарів земель належали місцевому колгоспу “Шлях до комунізму”. Також було розвинене тваринництво: понад тисяча голів великої рогатої худоби, більше ніж п’ятсот свиней, вівці. Все це приносило чималий прибуток, завдяки чому розвивалася матеріально-технічна база колгоспу і села.

У селі працювали медичний заклад, будинок культури, будинок побуту, два торговельні заклади, школа.

З початком “перебудови” все поступово почало занепадати: зник будинок побуту, припинив роботу один із магазинів. Місцеве господарство також почало втрачати все те, що мало. Колишні колгоспники й досі не можуть зрозуміти, як сталося, що у сусідньому Жиховому пайовики отримали за майновий пай у п’ять-шість разів більше, ніж вони. У кожного свої думки з приводу того, куди поділося все колгоспне майно.

Схожі питання виникають і щодо місцевої школи.

Про школу

Якщо звернутися до історії, то у 1874 році в селі розпочався освітній процес . Саме в цьому році було засновано Пигарівське сільське народне початкове училище, яке розмістилося в громадській хаті. Бажаючих отримати початкову освіту ставало дедалі більше, і вже 1905 року за проєктом тодішнього вчителя Льва Івановича Виноградського розпочалося будівництво нового приміщення на дві класні кімнати.

Ця будівля збереглася й донині — вона розташована на пагорбі правого берега Свиги, майже в центрі села. Дивлячись на ці руїни, важко повірити, що тут колись навчалися діти.

Ця будівля збереглася й донині — вона розташована на пагорбі правого берега Свиги, майже в центрі села. Дивлячись на ці руїни, важко повірити, що тут колись навчалися діти.

Стара школа у селі Пигарівка, якій 120 років.

Після Жовтневої революції кількість учнів зросла, і вже у 1929 році було розпочато будівництво нової школи. Саме ця будівля надалі стала основною в навчальному процесі села. У ній закінчився останній навчальний 2020–2021 рік.

Майже до початку 1990-х років школа мала потужну матеріально-технічну базу: майстерню, трактор та автомобіль, підсобне господарство, земельну ділянку, закріплену за школою. Все це допомагало виховувати у дітей любов до сільської праці, до землі, до рідного села.

З початком 1990-х років все це, як і в колгоспі, почало зникати.

Про сьогодення

До початку повномасштабного вторгнення в селі проживало трохи більше 150 осіб, з яких близько 25 дітей. За три роки війни майже ніхто з жителів села не покинув його.

Вже з другої половини 2022 року в Пигарівці знайшли прихисток перші сім’ї з п’ятикілометрової зони громади. На цей час в селі проживає близько п’ятнадцяти сімей переселенців.

Саме село зазнало першого відчутного удару росіян 30 квітня минулого року. Окрім удару по селу, ворог атакував територію навчального закладу, а саме спортивний дитячий майданчик школи. Так вийшло, що в той день батьки взяли дітей у місцевий храм на церковну службу, і завдяки цьому майданчик на момент обстрілу був пустий, хоча в інші дні декілька дітей постійно перебували на ньому. Після цього було ще декілька обстрілів села.

Наслідки удару 2023 року по території школи у селі Пигарівка.

У 2025 році росіяни знову атакували село 22 та 24 січня.

22-го росіяни скинули на село КАБи, а 24-го з артилерії обстріляли центр села. Ці удари росіян спричинили пошкодження приватних будівель, а від удару КАБа руйнацій зазнали декілька господарських споруд місцевого агропідприємства. Звуки вибухів від обстрілів громади в селі можна чути практично кожного дня. Іноді вони дуже сильні, іноді глухі.

Наслідки обстрілів наприкінці січня 2025 року.

Наразі в селі працює медичний заклад, магазин, час від часу в село заїжджають зі своїм товаром приватні підприємці. Раз на тиждень приїжджає автомобіль Укрпошти. Місцевий староста забезпечує селян гуманітарною допомогою, оформленням різного роду документів і довідок. В основному пигарівці живуть за рахунок домашнього господарства, яке тримає кожна сім’я.

Пигарівка.

Єдине, на що скаржаться люди, — це дуже погані дороги і повна відсутність транспортного сполучення з Ямполем, Шосткою. Саме у ці населені пункти найчастіше виникає потреба поїздки для відвідування установ, зняття готівки, лікарні та багатьох інших справ.

Всі звернення громадян до міської ради залишаються тільки зверненнями. Один з депутатів міської ради, який, до речі, займає посаду керівника одного з відділів, теж ніяк не реагує, навіть не намагається вплинути на ситуацію. Дехто з селян каже: “А навіщо йому, він на своїй машині?”

Все ж більшість жителів села сподіваються на мир. Сподіваються, що мирне життя дасть змогу відновити все те втрачене, чим жило село.