Учора, другого жовтня, свій 89-й день народження відсвяткував Трохим Федорович Меньков із села Пигарівка Середино-Будської громади. Незважаючи на поважний вік, чоловік бадьоро себе почуває й порається у городі, а також їздить на велосипеді на кожну службу в церкву. Історію свого життя й про те, як вдається зберігати сили іменинник розповів кореспонденту “На межі”.

Трохима Федоровича добре знають і поважають не тільки у Пигарівці, де він мешкає , але й у навколишніх селах.

“Нас в сім’ї було шестеро. З самих ранніх років мої батьки привчали нас до праці, поваги один до одного. Саме це допомагало нам вижити у скрутні воєнні і післявоєнні роки. Так в житті склалося, що мого бать Федора Івановича засудили у воєнні роки , як “врага народу”, тільки за те, що під час присяги, яку давали мобілізовані у Другу світову, він сказав “За народ! За Батьківщину!”, замість “За Леніна й за Сталіна!”. Прийшлося матері, Наталії Іванівні, самій піднімати на ноги нас, дітей”.

Післявоєнний голод, ставлення влади до сім’ї, як ворогів народу, спонукало матір шукати різні шляхи, щоби прогодувати шестеро дітей й дати їм вижити. В 1947-му році родина відправилася на захід України, щоб тим чи іншім чиним роздобути та виміняти продукти.

“Там мати мене залишила у одній сім’ї, яка потребувала робочих рук. Залишила, щоби я не вмер з голоду. Так у свої 12 років, із самого ранку й до вечора, я почав заробляти на кусок хліба. Влітку пас худобу, допомагав у заготівлі сіна. Взимку більш хатня робота була. По різному виходило. І так п’ять років. Потім повернувся до рідних. На той час батько відбув свій термін в радянських таборах й почав будувати для сім’ї будинок, бо до цього ми жили в землянці. А я пішов знову корів людських пасти. Дуже цікава плата була: за одну корову – пуд картоплі і пуд зерна. За весь період – з весни до пізньої осені: в дощ, жару, холод й день у день без вихідних“, – розповів Трохим Федорович.

У більш дорослому віці чоловік поїхав на Донеччину, працювати на шахті. Там він зустрів свою першу майбутню дружину.

“Народили п’ятеро дітей. Так в житті склалося, що дружина захворіла і не в змозі була приділяти дітям увагу, виховувати їх. Деякий час прийшлося самому і працювати, і займатися дітьми. Дуже в цьому мені допомагали мої батьки, бо на той час ми з Донеччини повернулися у рідні краї на Серединобудщину. Працював у місцевому колгоспі трактористом. Свою роботу виконував на
совість ,але слави не любив. На всі пропозиції керівництва колгоспу, щось і десь очолити різного роду й від грамот, відмовлявся. Дуже мене не відпускали з колгоспу 1972-му році, тоді я ухвалив рішення поїхати в Конотоп, де мешкала моя друга дружина. В Конотопі працював на механічному заводі, ливарному цеху. Народили у другому шлюбі донечку. А коли вийшов на пенсію, то знову повернувся у рідне село”, – розповів чоловік.

Більше двадцяти років тому у Трохима Федоровича померла друга дружина, з тієї пори він живе один. Коли дозволяло здоров’я, то тримав господарство. Зараз чоловік має тільки невеличкий клаптик городини, яку обробляє на скільки вистачає сил і здоров’я. Але цього досить, щоб забезпечити себе найнеобхіднішим.

Ще Трохим Федорович дуже вірить в Бога. Кожну службу в храмі не пропускає. Коли в Пигарівці не було церкви, то чоловік їздив на велосипеді у сусіднє Чернацьке, а зимою ходив туди пішки. Та й зараз, у свої майже 90 років, чоловік не випускає з рук велосипеда й не оминає жодної служби.

“Треба любити Бога, потрібно любити людей та життя. Тоді й ти потрібен будеш життю і людям”, – пояснив Трохим Федорович.