Івану Романченку було 33 роки. Він працював лісівником, любив свою справу, виховував маленького сина й будував плани на майбутнє. 13 червня 2023 року його життя обірвалося — поблизу Старої Гути на Серединобудщині російська диверсійно-розвідувальна група розстріляла шістьох працівників державного лісового господарства, серед яких був і він. Через три роки після трагедії його дружина Оксана поділилася з «Середина-Буда.City» спогадами про чоловіка.

Ранок, який змінив усе життя

13 червня Іван, як завжди, зранку поїхав на роботу. Оксана залишилася вдома з маленьким сином. Перед від’їздом вони майже не встигли поговорити.

«Єдине, що мені врізалося в пам’ять, — він дуже ніжно обійняв і поцілував нашого сина. Зараз розумію: це було їхнє останнє прощання».

Опівдні, вклавши сина Богдана спати, жінка вийшла на подвір’я. З боку Старої Гути було чути вибухи.

«Тоді це вже не здавалося чимось незвичним. Ми жили поруч із кордоном і звикли до звуків війни. Я навіть не подумала, що ті вибухи назавжди змінять моє життя».

Незабаром, каже жінка, місцеві почали говорити, що в тому напрямку загинули люди. Вона одразу почала телефонувати чоловікові. Телефон мовчав. Не відповідали й колеги. Головний лісничий також був поза зоною досяжності.

У лісництві Оксану заспокоювали, запевняючи, що працівники перебували зовсім в іншому місці і це не вони загинули.

Жінка телефонувала дружинам інших працівників, знайомим, друзям, але ніхто нічого не знав. У якийсь момент оператор повідомив, що абонент розмовляє.

«Я тоді навіть зраділа. Подумала: значить, живий. Але пізніше дізналася, що з його телефону телефонував уже хтось інший».

Увечері біля будинку зупинився автомобіль лісництва. Оксана згадує: «Я була переконана, що це Ваня приїхав… Але ні…».

Того вечора їй повідомили, що чоловік загинув.

Наступного дня родичів запросили на впізнання.

«Я дивилася на нього і повторювала: “Ні, це не він”. Одяг був його, усе його… Але серце відмовлялося вірити. Мене двічі просили впізнати чоловіка», – пригадує Оксана.

Поховали Івана та його колег на третій день.

Випадкова зустріч, яка стала долею

Історія їхнього кохання почалася у 2015 році. Оксана випадково опинилася в автомобілі, яким лісівники їхали до Середини-Буди. Серед них був Іван. Через кілька тижнів вони знову зустрілися — уже під час висадки молодого лісу. Потім були побачення, довгі розмови та спільні плани.

Після весілля подружжя зіткнулося з випробуванням. Вони дуже хотіли дитину. Коли Оксана нарешті завагітніла, один із лікарів повідомив діагноз — завмерла вагітність.

«Для нас це був страшний удар. Але ми поїхали до іншого лікаря. Саме він сказав, що дитина жива і розвивається нормально».

Так у родині народився син: «Ми назвали його Богданом, бо сприйняли його народження як Божий дар».

Іван і Богдан народилися в один день — 16 серпня. Коли синові виповнився рік, подружжя офіційно зареєструвало шлюб.

«Щороку 16 серпня ми святкували одразу три події: день народження Вані, день народження Богданчика і річницю нашого весілля».

Батьківство

Іван багато часу проводив із сином, каже Оксана. На вихідних вони гуляли, їздили селом, інколи ходили на риболовлю у Стягайлівці що у Зноб-Новгородській громаді. Якщо Богдан хворів, саме батько возив його до лікарів і переживав за кожне обстеження.

«Коли тато був удома — це був тільки татів син. Він не відходив від нього ні на крок».

На момент загибелі батька Богданові було чотири роки. До п’ятиріччя залишалося кілька місяців.

Перші дні Оксана говорила синові, що тато на роботі. Після похорону вона пояснила йому, що сталося.

«Я пояснила, що тато більше не повернеться. Росіяни його вбили».

Спочатку хлопчик не все розумів. Згодом почав дедалі частіше питати: «Мамо, а де тато?»

За словами Оксани, ці запитання він ставить і досі.

«Я досі чекаю…»

Після загибелі чоловіка Оксана звернулася до психолога та приймала антидепресанти.

«Розум розуміє, що його немає. Але душа не погоджується. Побачу чоловіка в червоній куртці — здається, що це Ваня. Почую, як під’їхала машина, — серце завмирає».

Нині Оксана разом із сином живе у Воронежі, що на Шосткинщині. Нещодавно вона перевезла до себе й матір, будинок якої в Голубівці на Зноб-Новгородщині був знищений російським безпілотником. Про Івана вона говорить:

«Він був для мене всім. І завжди буде жити в наших серцях».

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.