Ілля Бердник щоліта повертався на Серединобудщину, де минуло його дитинство, хоча більшу частину життя прожив у Києві. Саме звідси — з хутора Новосовського — походив майбутній поет, журналіст і автор пісень «Чого квіти не в’януть», «Материна пісня», «Як тебе знайти». У розмові з «Cередина-Буда.City» його донька Тетяна Бердник згадує про батька, його зв’язок із рідним краєм, дружбу з Василем Симоненком та історії, які не були широко відомі.
Дитинство на Серединобудщині
19 липня цього року Іллі Берднику мало б виповнитися 94 роки.
Родина Бердників жила скромно. У невеликій хатині було лише дві кімнати. Щоб прогодувати сім’ю, тримали корову, яку взимку через сильні морози заводили просто до хати. Саме ці роки, згадує Тетяна Бердник, сформували характер її батька.
«Тато попросив у своїх батьків лише маленький куточок. Дідусь із бабусею відгородили йому невеличкий простір, де стояли книжки, лежали зошити, усе було акуратно складене. Уже дорослим він казав, що саме тодішнє життя навчило його дисципліни, педантичності й любові до порядку»
Навчався майбутній поет у Пигарівській школі, яку закінчив із відзнакою.
Згодом Ілля Бердник переїхав до Києва, але зв’язку з малою батьківщиною не втрачав.
Поїздки на батьківщину
Коли його сестра переїхала з хутора Новосовський до Жихового, поет майже кожну літню відпустку проводив там. Перед поїздкою купував у Києві новий велосипед, брав його із собою в електричку, доїжджав до станції Хутір-Михайлівський, а далі їхав польовими дорогами через ліси, луки й діброви.
«Я запитувала, навіщо такі труднощі. Він усміхався й відповідав: “Тут усе рідне. Тут я дихаю. Тут відпочиває душа”», — говорить донька.
У селі він косив сіно, допомагав на жнивах, працював у полі, зустрічався з друзями дитинства, навідував Пигарівську школу. Повертався до Києва засмаглим, щасливим і з новими творчими задумами.
Наприкінці кожної відпустки продавав велосипед комусь із місцевих майже за символічну ціну.
«Для людей тоді велосипед був великою цінністю. Батько ніколи не говорив про це як про добру справу. Він просто хотів допомогти своїм землякам», — каже пані Тетяна.
Василь Симоненко першим повірив у талант Бердника
Ілля Бердник і Василь Симоненко познайомилися ще студентами факультету журналістики Київського університету. Вони жили в одній кімнаті гуртожитку, до ранку сперечалися про літературу, журналістику та долю України.
«Батько тоді більше писав прозу й журналістські матеріали. Саме Василь Симоненко постійно повторював йому: “Пиши, Ілько, пиши, перо що пише не ржавіє”. Він першим повірив у його поетичний талант», — згадує Тетяна Бердник.
У родині Бердників і сьогодні зберігається власноруч написаний Василем Симоненком вірш-присвята «Ількові Берднику», подарований Іллі Берднику як новорічний дарунок із авторським написом.
Від сімейної розмови до відомої пісні
За словами Тетяни Бердник, історія вірша, який згодом став піснею «Чого квіти не в’януть», почалася зі звичайної сімейної розмови.
«Чого квіти не в’януть?» — запитала дружина.
«Бо ти так захотіла», — відповів Ілля Бердник.
Напередодні дня народження дружини Ілля Бердник подарував їй букет квітів. Минув тиждень, а вони й досі залишалися свіжими.
Пізніше Ілля Бердник написав вірш, а Олександр Зуєв створив до нього музику.
Одного разу, згадує Тетяна Бердник, під час відпочинку на Драгобраті вона почула, як молодь співала цю пісню під гітару.
«Я запитала, чи знають вони автора. Вони відповіли: “Знаємо. Але ця пісня вже давно стала нашою” Саме тоді я зрозуміла, що вона стала справді народною»
Аварія, яку родина пов’язує з розслідуванням
Працюючи журналістом, Ілля Бердник проводив розслідування щодо діяльності одного з високопоставлених партійних чиновників. За словами доньки, він збирав документи, свідчення та матеріали, які могли викрити корупційні схеми.
Після завершення відрядження він повертався службовим автомобілем. Дорогою сталася аварія: у машину врізався КамАЗ.
Журналіст отримав тяжкі травми, довго лікувався, а на голові на все життя залишився великий шрам.
«Ми завжди були переконані, що це була не випадковість. Батько займався дуже незручною для тодішньої влади справою», — говорить Тетяна Бердник.
Після аварії він продовжив працювати, але, за словами доньки, змінився.
У квартирі Бердників, як і раніше, збиралися письменники, журналісти, композитори й друзі. Говорили про літературу, Україну, життя.
«У нашій квартирі ще продовжувалися різні розмови, але вони стали тихішими, з оглядкою».
Саме тоді, згадує Тетяна Бердник, батько сказав їй:
«Тетянко, ти слухай. Слухай, але нікому не розповідай. Слухай і запам’ятовуй. Запам’ятовуй до майбутнього».
Пам’ять про батька
Дорогою на роботу 27 листопада 1990 року Іллі Берднику стало зле. Його доставили до лікарні, однак, за словами доньки, встановити правильний діагноз вдалося не одразу. Причиною смерті став тромб…
На запитання, що б її батько сказав сьогодні, коли Україна знову бореться за свою свободу, Тетяна Бердник відповідає:
«Для нього це була б найбільша трагедія. Він дуже любив Україну. Ще тоді говорив, що Росія завжди намагалася знищити українське — колись через цензуру, переслідування й заборони, а сьогодні — відкритою війною».
Найбільша мрія Тетяни Бердник — ще раз пройти дорогами Серединобудщини, якими колись ходив її батько, і побачити поліські ліси, що надихали його все життя.
На прощання вона цитує рядки з поезії Іллі Бердника:
«Хто забуде материну пісню,
Той сліпим блукатиме по світу...»
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
