2 серпня Сергію Волкову мало б виповнитися 52 роки. 13 червня 2023 року російські військові розстріляли службовий автомобіль лісівників на дорозі між Голубівкою та Старою Гутою. Серед загиблих був Сергій Волков. Кореспондент «Середина-Буда.City» поспілкувався з його дружиною Маргаритою Кирюшиною. Вона розповіла про знайомство із Сергієм, їхнє спільне життя, день його загибелі та життя родини після його смерті.

Були знайомі ще з дитинства

Маргарита і Сергій знали одне одного змалку. Обоє виросли у Великій Берізці.

“Його батьки працювали у Велико-Берізковському лісництві. Батько був лісничим, мама бухгалтеркою. Ми були односельцями, знали один одного з дитинства”.

Згодом їхні життєві шляхи розійшлися, і кожен створив власну сім’ю.

“Моє сімейне життя не склалося, я залишилася сама з двома дітьми. У Сергія теж було нелегко: він розлучився з першою дружиною, а згодом втратив другу — вона померла, залишивши йому маленьких дітей”.

На той час Маргарита працювала на пошті в Голубівці, а Сергій у Голубівському лісництві.

“Ми часто бачилися. Він приходив оформляти передплату, а я привозила газети до лісництва. Просто спілкувалися, перекидалися кількома словами”

Першою звернула увагу на їхні стосунки спільна знайома.

“Вона постійно казала мені: «Рито, гарний чоловік, сам, у тебе діти, у нього діти». Як потім виявилося, те саме говорила й Сергієві”, — каже Маргарита.

Улітку 2019 року вони почали більше часу проводити разом, а восени вже стали жити однією родиною.

«У нас не було “моїх” і “твоїх” дітей»

Маргарита розповідає, що саме поруч із Сергієм вперше по-справжньому відчула сімейне щастя.

“Я зрозуміла, що таке справжній чоловік. Він щодня говорив мені: «Я тебе люблю». Він ніколи не ділив їх на своїх і моїх. У нас була одна родина. Його двоє дітей, мої двоє дітей, усі були нашими. Кожного він обіймав, кожному казав, що любить“

У грудні 2020 року народився їхній спільний син Сергійко.

“Він приніс у нашу родину ще більше любові. Ми були по-справжньому щасливими”

Маргарита згадує, що восени 2023 року вони планували офіційно одружитися.

“Ми вже купили обручки. Хотіли офіційно оформити наші стосунки, повінчатися. Але війна забрала і це”

Останній день

13 червня 2023 року починався як звичайний день.

“Сергій, як завжди, обійняв мене, сказав: «Я тебе люблю». Потім обійняв кожну дитину. Так було щоранку. Після телефонних розмов із колегами він повідомив, що потрібно оглянути лісові насадження в районі Старої Гути. Головний лісничий Середино-Будського лісгоспу попереджав його про небезпеку. Він казав, що там неспокійно. Але чоловік відповів: «Начебто тихо. Поїдемо, усе буде добре». Ці слова стали останніми”, — пригадує Маргарита.

Близько десятої ранку в Голубівці почали лунати вибухи.

“Ми з дітьми сховалися в підвалі. Я телефонувала Сергію на обидва телефони, у нього їх було два. Ніхто не відповідав. До вечора почали поширюватися чутки. Зателефонував Юрій, брат Андрія Михайленка, який теж був із Сергієм. Сказав, що люди говорять про розстріляну машину лісівників і загиблих“

Тієї ночі Маргарита не спала.

“Я все чекала. Думала, може, він поранений, може, повернеться…”

«Я побачила машину, всю прошиту кулями»

Наступного ранку Маргарита разом зі старшим сином поїхала до місця трагедії, але їх зупинили військові.

“Сказали, що територія замінована. Один із них записав мій номер телефону і пообіцяв повідомити, якщо буде інформація. Але ніхто так і не подзвонив”

Лише 15 червня після розмінування тіла загиблих змогли евакуювати.

“Їх привезли до центру Голубівки. Ми стояли й дивилися, як їх переносили до автомобіля. Потім був морг у Ямполі, упізнання… Я ще не могла усвідомити, що більше не буде нашого життя. Не буде його слів: «Я вас люблю». Не буде ранкових обіймів”

Сергія поховали у Великій Берізці, поруч із бабусею.

Після втрати

Після загибелі чоловіка Маргарита ще майже два роки жила в Голубівці.

«Не могла залишити місце, де були його кроки, де звучав його голос», — каже вона.

Але восени 2025 року покинути село довелося через російські обстріли – родина переїхала до безпечнішого населеного пункту.

“У 2025 році ми майже щодня сиділи в погребі. Я бачила, як важко дітям, особливо найменшому Сергійкові. Тоді зрозуміла: треба виїжджати”

2 серпня — день народження Сергія Волкова. Цього дня йому мало б виповнитися 52 роки.

“Колись це було справжнє сімейне свято. Телефон безперервно дзвонив, приходили гості, ми всі збиралися за одним столом. Було багато радості. Тепер усе інакше. Уже третій рік цього не буде. Залишилися тільки спогади. Але ми живемо ними. Говоримо про Сергія, згадуємо його доброту, любов до дітей, його слова. Поки пам’ять про нього живе в наших серцях, він залишається поруч із нами”.

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.