Близько трьох тижнів тому росіяни почали періодично обстрілювати Середину-Буду некерованими авіаційними ракетами. Під час чергового удару 30 липня пошкоджень і руйнувань зазнали будівлі у дев’яти домогосподарствах. Про те, яким був той день, «Середина-Буда.City» розповіла очевидиця — мешканка міста. З міркувань безпеки жінка попросила не називати її імені.
«Вибухи — один за одним! У повітрі — пил і запах пороху», — розповідає мешканка міста. — «Два снаряди впали за кілька десятків метрів від мого будинку, на узбіччя дороги. Будинок здригнувся, але цього разу все вціліло».
За словами жінки, пил від ударів стояв у повітрі кілька хвилин, а запах пороху відчувався ще протягом кількох годин.
«Основна частина ударів припала за кілька десятків метрів від мене. В одному з будинків у дах влучило, знаю, що ще й гараж пошкоджень зазнав. У людей повилітали шибки та вікна. Десь паркан пошкодили, але цього разу — без пожеж і постраждалих», — розповіла мешканка.
Як розповідає жінка, ворог останнім часом завдає ударів з НАРів саме по цій ділянці приватного сектору.
«Незрозуміло, чому саме сюди вони б’ють. Що вони тут побачили? Що їм, росіянам, від нас треба? Приватні будинки, переважно мешканці – люди літнього і похилого віку. Ніякої техніки, жодного військового. А вони все одно цілять сюди. Останні кілька разів саме НАРи летять у наш бік. Учора обійшлося без пожеж і поранених, а так постійно трапляються пожежі, іноді люди отримують поранення».
На подвір’ї самої очевидиці немає жодної будівлі, яка б не відчула на собі наслідки російських ударів.
«У червні минулого року міна вибухнула прямо під вікном будинку. Вікна, стіни, двері прийняли на себе уламки та вибухову хвилю. У ту мить я вже подумки прощалася з життям. Але Господь милував. Наприкінці городу також вирва від прильоту — паркан весь пошматований уламками. Але треба якось жити.»
Прильоти по місту можуть статися в будь-яку хвилину — вдень, вночі, вранці чи ввечері. За словами жінки, найнебезпечніший — перший приліт, після якого стає зрозуміло, у яку частину міста ворог завдає ударів.
«Головне — не розгубитися після першого прильоту. Вихід, чути свист, а через секунду-дві — вибух. За звуком вже навчилися визначати, куди саме б’ють. Якщо це за кілька сотень метрів від тебе — займаємося своїми справами, а якщо ближче — намагаємося захиститися. Буває, робиш щось на городі, над головою свистить і летить далі за місто. На такі свисти вже не реагуємо — знаємо, що полетіло кудись далеко»
Більшість будівель у місті пошкоджені або зруйновані через російські удари. Незважаючи на небезпеку, люди продовжують жити і працювати, обробляють городи та не можуть зрозуміти мотивацію дій росіян.
«Їхні дрони постійно літають над містом. Вони зависають десь на кілька хвилин, потім пересуваються далі, знову зависають — і так постійно. Мабуть, вже всіх містян знають у обличчя. У місті немає військових, складів, техніки чи важливих транспортних шляхів. Чому вони б’ють по цивільних? Коли ми їм стали ворогами? Чому так швидко забули нашу гостинність? Донедавна вони приїздили до міста за покупками, провідувати знайомих і рідних. Ніхто нікого не ображав. В чому ми завинили перед ними? Те, що “сусіди” роблять із нами, не піддається жодному поясненню. Терор? Залякування? Чи те й інше разом?»
Родина жінки, як і більшість мешканців Середини-Буди, попри постійну загрозу для життя, не збирається залишати місто.
«Виїхати — не проблема. Але за що жити далі? У мене пенсія — чотири з половиною тисячі гривень. Їх вистачить тільки, щоб зняти якесь житло, і то не факт, що вистачить. Одного разу через знайомих повідомили, що в районі Сум можна орендувати флігель за 1200 гривень плюс комунальні. Але навіть ця сума для моєї родини непідйомна. Тут ми обробляємо город, щось вирощуємо для себе. Це все ж легше. У Середині-Буді ми разом. За роки війни, незважаючи на якісь розбіжності у стосунках, ми стали однією сім’єю. Після обстрілів люди приходять чи приїздять на велосипедах або мопедах до місць влучання, допомагають постраждалим, разом гасять пожежі. Наші поліцейські молодці — не ховаються, разом з іншими усувають наслідки і рятують людей. Одним словом, намагаємося виживати разом», — каже жінка.
