У прикордонному місті Середина-Буда дільничний інспектор Максим Бордачов разом із колегами — Віктором Московкою і Денисом Томашевичем — виконує завдання, що давно вийшли за межі стандартної поліцейської роботи. Вони супроводжують евакуації, працюють під час обстрілів, допомагають гасити пожежі, ліквідовують наслідки ударів рф, доставляють гуманітарну допомогу й підтримують місцевих жителів.

За роки повномасштабної війни Максим Бордачов двічі дістав поранення. Він, разом з колегами, 11 разів брав участь у порятунку людей та допоміг евакуювати десятки жителів під час обстрілів.

Про виклики, які принесла війна в життя мешканців і громади, колег та службу під час бойових дій Максим Бордачов розповів кореспонденту «Середина-Буда.City».

• Чому ви обрали бути саме дільничним офіцером поліції? Як починали і як довго працюєте?

Максим Бордачов розпочав службу в правоохоронних органах у 2014 році, коли йому було 22 роки.

«Стати поліцейським — моя мрія з дитинства. Кожен із нас у дитячому віці мріє кимось стати: пожежником, космонавтом, водієм тощо. У багатьох з віком ці критерії вибору професії змінюються, а в мене ця мрія залишилася на все життя.

У дитинстві мені подобався вигляд поліцейських, їхня мужність. Згодом, дорослішаючи, я почав розуміти, що є, будемо так казати, «не хороші» люди, які заважають іншим жити нормально, що існує зло, з яким треба боротися. У цій боротьбі я бачив себе. Тому проблем із вибором професії не було.

 У 2014 році я прийшов на службу в правоохоронні органи, отримав посаду дільничного інспектора і ось уже дванадцятий рік працюю на одній і тій же дільниці, хоча територія її дещо змінилася».

• Чи відбулися зміни у вашій роботі після 2022 року? У чому саме вони полягають?

«Якщо до повномасштабного вторгнення доводилося займатися суто своїми посадовими обов’язками, то з початку війни специфіка роботи змінилася. Уже з перших днів доводилося займатися доставкою гуманітарної допомоги, продуктів, ліків. Часто доводиться брати участь у розвантаженні й завантаженні цієї допомоги, розвозити її адресно. Гасіння пожеж, у яких я беру участь, надання першої медичної допомоги постраждалим, евакуація населення, часто під обстрілами, а також просто слово підтримки, сказане у потрібний час, стає людям у нагоді. Раніше цим займалися відповідні служби, але, самі розумієте, обставини сьогодення склалися так, що найближче до місця події зараз знаходиться дільничний. Тому відповідальність за людей, за їхню безпеку лежить саме на тобі. Окрім цього доводиться виконувати свої професійні обов’язки. Чимало людей змушені були залишити свої домівки. Деякі будинки стоять без вікон, дверей, парканів. Постійні обстріли роблять свою справу. На жаль, є й «не хороші» люди, які намагаються скористатися моментом. Тому доводиться постійно працювати і в цьому напрямі».

• Що найважче у вашій роботі зараз?

«Зараз важко все. Важко дивитися на те, що відбувається. Важко жити тут, важко засинати й прокидатися під звуки вибухів. Звикнути до цього майже неможливо — психологічно дуже складно.

Ти постійно “на стрьомі”, постійно в очікуванні, що може прилетіти дрон чи ще щось. Прислухаєшся до кожного звуку, до кожного шурхоту. Витримати це все психологічно важко. Але ти розумієш, що в таких умовах живуть люди, за безпеку яких ти несеш відповідальність. Тому якось намагаюся стримувати свій стан десь у середині самого себе».

• Постійна напруга. Як вдається вам і вашим колегам підтримувати себе в робочому стані?

«Коли випадає нагода, намагаємося “завантажити” себе чимось мирним. У кожного своє хобі: заняття спортом, робота на городі чи щось по господарству. У рідкі вихідні поїздка до Шостки або іншого, більш спокійного міста додає енергії й трохи заспокоює душу. Там можна походити, не озираючись на кожен звук, подивитися, як живуть люди у відносно спокійній обстановці — гуляють, працюють, спокійно пересуваються по місту. Поспілкуватися з ними та просто відпочити».

• Які риси діяльнісні ви вважаєте найціннішими?

«Я вважаю найважливішими риси відповідальності, допомоги та взаємовиручки. Я впевнений у своїх колегах і знаю, що в потрібний момент можу на них розраховувати, як і вони на мене. Ми повністю довіряємо один одному, розуміючи, що від кожного з нас може залежати чиєсь життя».

• З чого складається ваш звичайний робочий день?

«Взагалі, за планом, я повинен працювати з 9-ї до 18-ї. Але день може початися, наприклад, о четвертій, п’ятій чи сьомій ранку. Почув, що десь вибухнуло, побачив дим або отримав дзвінок — і вперед.

Зрозуміло, що вдягаюся — бронежилет, медична аптечка завжди зі мною. Оцінювання обстановки, допомога постраждалим — це відбувається постійно.

Зазвичай після кожного обстрілу потрібно трохи зачекати, переконатися, що стало більш-менш спокійно, і тільки потім виїжджати на місце події.

Залежно від ситуації транспорт може бути різний — мопед, мотоцикл, велосипед. Інколи доводиться йти пішки.

Дуже часто робочий день закінчується далеко за північ. Але я й колеги на це не зважаємо. Треба — значить треба».

• Які випадки у вашій роботі найбільше запам’яталися?

«Я пам’ятаю всіх, кому надавав допомогу, пам’ятаю всіх, кого рятував. Пам’ятаю вагітну жінку, яку серед ночі віз до Глухова. Була зима, діяла комендантська година. Мені зателефонувала жінка й повідомила, що почалися перейми. Через комендантську годину не знайшлося водія, який міг би її доправити до лікарні. Я взяв із собою фельдшера, ми забрали жінку — і поїхали. Десь за сім кілометрів до Глухова вона каже: «Ну все, почалося». Розуміючи, що жінка може народити просто в машині, я пришвидшив рух. Нам вдалося вчасно дістатися до лікарні, і вже за сім хвилин на світ з’явився хлопчик»

• Під час обстрілів ви отримали поранення. Чи не виникало у вас після цього бажання все залишити?

Максим Бордачов згадує перший випадок:

«Взагалі мене двічі було поранено. Перший раз — це були осколки і контузія. Приїхав тоді на місце обстрілу. Поруч був торговельний заклад, привезли товар. Працівники магазину попросили допомогти розвантажити машину. Ми почали розвантаження, і за деякий час прилетів дрон — вибухнув прямо біля нас.

Окрім мене, серйозні поранення отримав ще й цивільний, який був поруч з вибухом. Розуміючи, що в нього важке поранення і кожна секунда може бути вирішальною, я, хоч і сам був поранений, надав йому першу допомогу. Потім разом дісталися до його автомобіля, один із місцевих сів за кермо, а я продовжував надавати домедичну допомогу. Одночасно подзвонив медикам, пояснив ситуацію, попросив приготувати все необхідне — і ми поїхали. У чоловіка були дуже тяжкі поранення. Лікарі тоді сказали, що саме завдяки оперативній допомозі йому вдалося вижити.

Після цього мене відправили на лікування до Сум. Уже після виписки з’явився страх повертатися — бо на собі відчув, що таке обстріл. Але з часом це минуло».

Із другим пораненням Максим зіткнувся вже в іншій ситуації — під час атаки на самих поліцейських.

«Друге поранення я отримав під час полювання ворожого дрона за нашим службовим авто. На машині не було жодних знаків, що вона належить поліції. Ми й самі були в цивільному одязі — щоб не привертати уваги. Але дрон усе ополював на нас. Ми вчасно це помітили, залишили авто під деревом, а самі спустилися в підвальне приміщення. Дрон покружляв і влетів у одну з квартир — почалася пожежа.

Ми кинулися гасити, перевіряти, чи ніхто з сусідів не постраждав. Але знову почувся звук дрона. За шумом було зрозуміло, що він «заряджений» і може знову залетіти у квартиру. Вирішили залишити приміщення. Тільки-но відкрили двері під’їзду — стався вибух. Хтось встиг упасти, хтось — ні. Усі ми тоді отримали вибухові травми, але, на щастя, без осколкових.

Пізніше з’ясувалося, що ще один дрон висів над нашим авто — чекав, поки ми сядемо. Але ми зрозуміли це й вирішили йти пішки. Уже після того дрон влучив у машину».

• Що надихає вас працювати у таких умовах?

«Надихає населення, надихають люди, яким ти допоміг, які вдячні тобі. Надихають ті слова подяки, які люди кажуть при зустрічі, коли тиснуть руку. Надихає те, що завдяки тобі врятоване чиєсь життя.

Взагалі, за роки війни я, разом із колегами, врятував 11 людей. Це люди, які зазнали поранень різного ступеня. Я забирав їх за сто метрів від кордону, з лісів, полів, квартир і палаючих будинків. Надавав першу необхідну медичну допомогу, довозив до медичного закладу. Як кажуть, — з рук у руки — передавав медпрацівникам.

Коли розумієш, що завдяки твоїм діям врятоване життя, що хтось буде жити саме тому, що ти допоміг йому вислизнути з лап смерті, — тоді справді хочеться жити й працювати далі».

• Якби вам запропонували працювати в іншому, більш спокійному місці, ви погодилися б переїхати?

«Керівництво неодноразово говорить, що якщо нам важко чи небезпечно — можемо переїхати в більш безпечний населений пункт. Але як ми можемо залишити людей, які вірять нам і сподіваються на нашу допомогу? Вони знають, що в разі потреби їм є кому допомогти. Не раз чув: ‘Поки ви тут, нам нічого не загрожує.’ Навіть якщо на день-два виїжджаєш з містазі службових чи домашніх справ, вже дзвонять і кажуть: ‘Ви нас залишили, тепер слід очікувати окупації.’ Пояснюю, заспокоюю. Хіба можна покинути людей? Вони вірять нам і знають, що держава їх не залишила».

• Що ви зараз порадили б людям?

«По-перше, потрібно відповідально ставитися до себе та оточуючих. Бути дуже обережними. Росіяни розкидали багато небезпечних ‘подарунків’. Якщо побачили щось підозріле — не підходьте і не чіпайте, одразу телефонуйте нам, місцевій владі або в крайньому разі на 102. Приїдуть спеціалісти і розберуться, що до чого. По-друге, не заходьте у ліси та посадки. Вже є випадки, коли люди через необережність отримували поранення. Зараз краще займатися домашніми справами, знайти для себе хобі. Бережіть себе і близьких, а ми ніколи їх не залишимо і завжди прийдемо на допомогу».

18 червня 2025 року Максиму Вікторовичу Бордачову було присвоєно позачергове звання майора поліції. Це визнання його мужності та відданості служінню людям.