За майже три роки служби Олексій Ситайло, голова Середино-Будського районного суду Сумської області, пройшов шлях від рядового солдата до командира роти. У цьому інтерв’ю кореспонденту інтернет-видання “Середина-Буда.City” він ділиться досвідом військової служби під час війни, розповідає про її реалії, власні відчуття та плани на майбутнє.

– Як ви зустріли 24 лютого та як вступили до лав ЗСУ?

– За кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення отримав від прикордонників повідомлення, що росіяни готують наступ. Тому до 24-го лютого забезпечив архівацію та евакуацію справ із суду. Не хотілося вірити в те, що війна буде. Були плани 25 лютого відзначити свій день народження з рідними та друзями. Ці плани змінила війна. На другий день після початку повномасштабного вторгнення росіян, у свій день народження, прийшлося вивозити рідних подалі від російського кордону. Серединобудщина була в оточенні. Повернувшись, до 17 березня продовжував здійснювати судочинство. Одночасно звертався до військкоматів з проханням зарахувати до лав ЗСУ. Заяви приймали, але відповідь була одна: “Чекайте дзвінка”. Мабуть, лякала посада судді. Десь всередині березня врешті-решт зателефонували з центру комплектування (військкомату). Відповідно до закону, я видав наказ про увільнення себе від роботи на час прийняття на військову службу та поклав обов’язки голови суду на свого колегу. 18 березня вдалося потрапити до 207-го батальйону тероборони ЗСУ.

– Розкажіть про свій день, як він проходить?

– Його просто не існує. На війні робочий день – 24/7. Постійний зв’язок з підлеглими, з черговими, з вищим командуванням, з групами, які на завданні, із штабом, якщо я в групі. Саме від чіткої взаємодії всіх ланок залежить виконання тієї чи іншої бойової задачі, і в першу чергу залежить життя моїх підлеглих і моє особисто.

– Що вам найбільше подобається у вашій роботі? Можливо, згадаєте якісь приємні моменти, що надихають?

– На Курахівському напрямку, де в той час виконувало завдання моє підрозділ, поруч з нами виконував свою задачу 79-й батальйон. У них дві людини відходили з позицій, трохи заблукали, потрапили під обстріл. Сусіди передали нам, що вони загинули. Через деякий час наші “очі” побачили, що ці бійці отримали поранення і намагаються вийти з зони обстрілу. Мій підрозділ був найближче до них. Не вагаючись, ухвалив для себе рішення. Отак одного за одним витягнув їх на собі. Це дуже круто, коли ти рятуєш життя, розумієш, що завдяки тобі людина може далі жити, воювати, планувати майбутнє. Це неймовірні емоції. Саме такі моменти надихають, окриляють, дають змогу відновити в собі сили і воювати далі.

Фото: Олексій Ситайло

– І навпаки, чи бувало так, коли опускалися руки ?

– Найгірше — це смерть побратимів. Особливо коли гинуть молоді люди, молоді перспективні, розумні дівчата, які теж стали на захист країни. Одними з перших відгукувалися на те чи інше завдання, завжди в перших рядах, дуже патріотичні і відповідальні. І коли ховаєш таких людей, це дуже боляче і важко.

– Чи жалкували, що вступили до Збройних Сил України? 

– Ніколи мені такі думки в голову не приходили. Захищати країну я пішов добровільно. Це не 18-20 років, в 40 років ти розумієш, куди ти йдеш, навіщо ти йдеш, для чого це потрібно, яка в тебе мета, яка в тебе ціль.

–  Яким був найстрашніший випадок, який ви пережили?

На війні страшне все, але у кожної людини на фронті наступає переломний момент, коли відчуття страху відступає на задній план, і ти перестаєш боятися смерті. Був у мене момент, коли я ще з одним офіцером, командиром взводу, утримували свої позиції. Хоча позицією це назвати важко. Викопаний рів, ноги по коліна у воді, вперемішку з глеєм. Почався штурм, ми двоє. В голові почав перебирати варіанти, як дорожче продати своє життя. Але вчасно ситуацію оцінили у сусідньому підрозділі, одним словом, штурм відбили. Ось тоді спрацював в голові якийсь “перемикач”, і вже не страх володіє тобою, а ти управляєш страхом.

– Як ви відновлюєтеся після служби?

– Як такого відновлення немає. На ротації намагаємося тримати себе в тонусі: постійні стрільби, навчання. Це саме те, що потім допомагає у бойових умовах. Але найбільше відновлення — це мабуть те, коли тобі вдається поспати шість годин. Шість годин сну, без дзвінків, без докладів, тобі не треба хапатися за трубку, щоб дати комусь наказ чи навпаки зробити доповідь. Шість годин повноцінного сну — це найкрутіше відновлення, це те, про що взагалі ми мріємо.

–  Чим ви любите займатися у позаслужбовий час? Можливо, у вас є хобі чи захоплення?

– Про якесь хобі чи захоплення у позаслужбовий час наразі не може йти мова. Такого поняття, як позаслужбовий час під час військового стану, просто немає. Постійно 24/7, постійно на службі. Єдине — це коли є відпустка. Це дуже круто. Наразі я перебуваю у відпустці. Така невелика, п’ять днів. Ми з коханою поїхали на відпочинок. Вже п’ятий день катаємося на лижах. Морально і фізично відпочиваєш. Це таке, з одного боку ніби важко переключитися, а з іншого ти розумієш, що є цивільне життя, люди живуть. Приходить таке розуміння, за що ти воюєш, завдяки кому наші жінки, діти, частина України живуть мирним життям. Хоча мирним життям це теж назвати важко. Дрони, ракети — ми всі розуміємо те горе, яке вони приносять з собою.

Фото: Олексій Ситайло

– Які плани маєте в майбутньому? Або після закінчення війни?

– Є, напевно, одне єдине бажання у всіх українців: щоб швидше настала перемога, щоб ми всі повернулися до свого звичного, мирного, цивільного життя. Щоб ми всі разом відбудовували вільну, мирну, незалежну Україну. Щодо мене, то після демобілізації я повернуся на свою посаду суддівську, буду працювати в судовій системі на благо Українського народу.