Дошку пам’яті “Ангели Небесного Легіону” відкрили в місті Бар Вінницької області на честь військовослужбовців, які поклали життя за Україну. Серед них і уродженець Серединобудщини — Олександр Зікунов. Про це кореспонденту “На межі” розповіла дружина загиблого воїна Катерина Зікунова.

“Командування частини, де проходив службу Олександр, представило його до нагородження орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно та внесли ім’я загиблого Героя до Книги пам’яті” – повідомила кореспонденту Катерина.

Олександр був похований на кладовищі села Митки Вінницької області, де проживає дружина воїна, Катерина.

“Ось уже 3 місяці, як я без рідного голосу, без мого коханого чоловіка, якого я не можу відпустити, тому що він був моєю опорою і підтримкою по житті. Його могилка стала моєю другою домівкою, куди вже протоптана доріжка. Мені дуже часто сниться Олександр і каже, що він поруч зі мною.
Олександр завжди в моєму серці і в пам’яті”, – розповіла Катерина Зікунова.

Про Олександра Зікунова

Олександр Геннадійович Зікунов народився в місті Середині-Буді 11 вересня 1993 року. Саме тут він виріс й отримав освіту. Так сталося, що його батьки розлучилися і жили в різних місцях.

За словами сусіда, чоловік часто навідував батька Геннадія і свою бабусю Антоніну, які мешкають у селі Лукашенково Середино-Будської громади.

“Приїздив часто, без діла в селі не сидів. Його батько з бабусею живуть зі мною по сусідству. Часто спостерігав, що вже з першими променями сонця Саша на подвір’ї вже щось лагодив, пиляв чи рубав. Не цурався допомогти рідним людям. Завжди з посмішкою, жартом. Одним словом – порядна людина”, – згадує сусід Микола.

Знайома воїна Юлія розповідає, що знала його, адже разом навчалися в Зноб-Новгородському технічному училищі.

“Він був на третьому курсі, а я на першому. Саша був єдиною дитиною в сім’ї. Мама його брала діточок до себе в сім’ю. Точно не знаю, або під опіку, або на всиновлення. Він був дуже щирим, добрим, завжди приходив на допомогу. Ми іноді бачилися в Середині-Буді, спілкувалися,  він завжди був з посмішкою. Потім я переїхала до Шостки і ми не бачились. Знаю, що він одружився, в нього є маленька донечка, яка схожа на нього (вони живуть недалеко від мене зараз і я її бачу іноді). Потім вони розлучилися з дружиною. Він був в Києві, познайомився з дівчиною, і, через два роки, одружився вдруге. У теперішньої дружини, двоє дітей, які його називали татом. Саша прийшов у відпустку у серпні й вони зареєстрували шлюб. Все було добре, поки не надійшла звістка про його загибель”.

Останні роки Олександр працював в Києві. Як розповіла його дружина Катерина, він не цурався ніякої роботи. Міг працювати вантажником, підсобним працівником, а перед тим, як отримав повістку, працював на лісопильні.

“Із Сашою познайомилися в Києві. У нього неповторна усмішка, а ще по справжньому чоловічий характер. У березні, цього року отримав повістку з військкомату. Не ховався, відразу зібрався поїхав, пройшов медичну  комісію й виявився придатним. У нього була можливість не йти, але чоловічий характер взяв своє. Як казав мені Саша: “Хто ж тебе і діточок захистить від цих варварів. В таку годину не можна десь відсиджуватися, ми повинні захистити своїх  дітей, коханих, матерів”. Переконував, що все буде добре”, – каже Катерина.

Спочатку Олександр потрапив у один із навчальних центрів, де за два місяці навчився новітньому озброєнню. Саме там він познайомився з Володимиром Климом, з яким пліч-о-пліч продовжив свою службу.

Після навчального центру друзів направили у 71-у єгерську десантно-штурмову бригаду. У другій половині серпня Олександр отримав коротеньку відпустку.

“Для мене це було свято – я знову побачила свого коханого. Кожну хвилиночку, цього щастя ми намагалися бути разом. Чи гадалося тоді, що це останні земні дні нашого щастя? Чоловік запропонував мені офіційно зареєструвати наші стосунки, а вже 30-го серпня ми побралися. Через декілька днів мій коханий поїхав назад, до своїх побратимів. Поїхав назавжди”, –  Катерина розплакалася.

Зник безвісти у свій день народження

Як потім стало відомо, Олександр, у свій тридцять перший рік народження, 11-го вересня, разом з побратимом Володимиром, отримав бойове завдання – вийти на позицію поблизу населеного пункту Вовчанські Хутори. Після цього зв’язок з військовими зник. Далі – місяць без сну, постійні хвилювання й невідомість. 

“Місяць відчаю і невідомості. Саша з Володею вважалися зниклими безвісти. Ми з дружиною його та побратимами до останнього сподівалося, що наші чоловіки живі. Можливо поранені, чи можливо в полоні, але живі. Шукали хоч якусь звісточку про них. Остання надія зникла після одного дзвінка – нам запропонували приїхати в Харків для упізнання. Так це були наші чоловіки”, –  розповідає Катерина.

Олександра і Володимира знайшли поруч, пліч-о-пліч – так, як вони товаришували, жили і захищали країну.

“Олександр – це зразок справжнього чоловіка, моя підтримка, моє натхнення, моя опора й моє кохання. Він дуже не любив несправедливості, нікому не вчиняв зла. Коли десь виникали якійсь суперечки чи по сусідству, чи в колі друзів, чи в колективі, то  Олександр завжди, як кажуть “розрулював” ситуацію. Вчиняв так, що ніхто на нього образи не тримав. Його часто просили розібратися в конфліктних ситуаціях. Відкритий, щирий – мій коханий чоловік, мій герой, який був справжнім захисником. Назавжди буде присутнім в наших серцях”, – такими словами згадує Олександра дружина Катерина. 

Як сказала у своїй розповіді Юлія, знайома воїна: “Я до сих пір не вірю, що його немає. Життя не справедливе, на жаль, але така доля”.