“Людина, яка любила життя”: як згадують рідні Андрія Останіна, який торік загинув від російського обстрілу Середини-Буди

Людина, яка любила життя, країну, сім’ю та море. Рівно рік тому 19 листопада при черговому російському мінометному обстрілі міста Середини-Буди загинув місцевий мешканець Андрій Останін. Кореспондент “На межі” поспілкувався з дружиною та другом загиблого й розповів історію з їх слів.

“З Андрієм ми знайомі були з дитинства. Разом навчалися в школі, десь якось перетиналися то на дискотеці то в компаніях чи просто випадкові зустрічі. Сказати ,що у нас кохання з дитинства я не можу. Просто як всі люди які росли, навчалися, відпочивали у одному містечку”, – розповідає , дружина Андрія Марина і продовжує, – “Після школи він поїхав в Одесу, поступив у Одеську Державну Морську Академію, а я обрала інший шлях”.

Після закінчення школи майбутні молодята були в різних куточках країни. Лише випадкові зустрічі по приїзду у рідну Середину-Буду.

“Так, ми могли не бачитися півроку-рік, але чомусь вже тоді після кожної такої випадкової зустрічі з нетерпінням очікувала наступну. Андрій був неймовірним. Його розповіді про життя, людей ,країни були особливі навіть пояснити не можу чому. Його розсудливість, повага до життя, до людей, до мене – приваблювала. Стало більше дзвінків, переписок, зустрічей.
У 2006- му році ми побралися” – згадує Марина Останіна.

Один із друзів Вадим згадує загиблого наступними словами: “Дуже чемна, порядна, розсудлива людина. Наші діти навчалися в одному класі, ми зустрічалися в основному на шкільних заходах, інколи були випадкові зустрічі. Десь посиділи, там щось обговорили. Андрій добре розумів життя і людей. Я не пам’ятаю, щоб Андрій комусь відмовив у допомозі чи пораді”.

Андрій працював у торгівельному флоті за контрактом, за словами дружини, по чотири-п’ять місяців він проводив у рейсі.

Перед початком війни Андрій майже рік жив у рідному місті, своє резюме надіслав у різні морські торгівельні компанії, чекав виклику. Потім російське вторгнення в Україну. Про роботу на торгівельному флоті вже мова не йшла.

Коли почалися обстріли міста, Андрій один із перших спішив на допомогу постраждалим, також його часто просили допомогти в ремонті якоїсь техніки чи установки.

“Рік назад, 19 листопада Андрія попросили глянути котел, люди не могли його запустити , пізня осінь і людська домівка потребувала тепла. Андрій це розумів, тому без зайвих питань пішов допомогти людям”, – з болем і сльозами згадує події річної давнини Марина,- “Десь через годину росіяни почали обстрілювати місто. Ворожі міни прилітали на ту вулицю, де повинен бути мій чоловік. Я зателефонувала йому… довгі гудки у слухавці. Мені не хотілося у щось погане вірити, але на той момент стало не по собі. Ще через декілька хвилин зайшла сусідка і повідомила про те, що сталося”.

Жінка на деякий час перервала розповідь.

“Я не могла повірити. Але від реальності нікуди не дітися. Сину Дмитру, якого на той час вивезла бабуся у Шостку, вирішила нічого поки не повідомляти. Проте коли про смерть Андрія почали писати в соцмережах, то йому стало все відомо від друзів та однолітків. Діма важко сприйняв звістку про смерть татуся. Любив батька. Потім прийшло переосмислення того, що відбулося, сину стало краще. Він зараз дуже часто згадує батька. Часто перебирає монети, які Андрій привозив із кожної країни де, бував”.

Після закінчення школи Дмитро вступив у один із вишів України. Такий же розсудливий як батько, на якого так хоче бути схожим. На батька, про якого ніхто із тих, хто його знав, ніколи поганого не може сказати.

Андрій Останін – людина, яка любила людей, море, сім’ю та життя… Життя, яке подарувало йому 48 років.