Минулого тижня Андрія Польщикова із Кам’янки посмертно нагородили орденом “За Мужність” третього ступеня. Посмертну державну нагороду голова ОВА Володимир Артюх вручив матері загиблого військовослужбовця. Герою було двадцять шість років, коли він прийняв свій останній бій на Донеччині.
Як згадують воїна односельці розповідає кореспондент “На межі”.
Андрія Польщиков ріс різностороннім юнаком, цікавився буквально всім. За що б не брався – все виходило.
Але найбільше, за розповідями односельчан, друзів і знайомих Андрій любив займатися різьбою по дереву. Розвинути цей дар йому допоміг свого часу В’ячеслав Степанович Процюк, вчитель місцевої школи. Саме під його керівництвом Андрій зайняв друге місце в одному із обласних конкурсів художньої творчості, куди відправив свої роботи.
“Ми жили по сусідству з сім’ю Андрія. Наші городи впиралися один у один. Мої дітки з Андрієм постійно спілкувалися, навчалися разом, відпочивали, я не була проти. У Андрія було чому повчитися”, – згадує Наталія Коваленко, жителька села Кам’янки, що на Серединобудщині.
За словами старости Кам’янки Миколи Івановича Вінника, Андрій був товариським хлопцем, постійно в компанії з друзями.
“За мою пам’ять ніколи нікому ні в чому не відмовляв. За яку б роботу не брався все у нього виходило. Так у нього в житті склалося, що більшу частину своєї юності він жив у своєї бабусі. Все що потрібно було по господарству, як справжній чоловік робив, не лінувався”, – розповідає про свого односельця.
Після закінчення школи Андрій продовжив навчання у Глухівському педагогічному інституті. Закінчив, але проявити себе на педагогічній ниві не дозволили обставини життя.
“В селі школу закрили. Залишити рідних матір і бабусю Андрій не зміг. Ми працювали разом з ним на різних роботах: на залізниці, в лісництві. Останнім нашим місцем роботи було одне із деревопереробних підприємств. Саме з цієї роботи ми разом пішли боронити країну”, – розповідає про свого товариша і побратим Павло.
З початку повномасштабного вторгнення друзі вирішили не ховатися, коли викликали у військкомат, то поїхали разом. Пройшли медкомісію і вже через декілька днів були в одному із навчальних центрів.
“Першого вересня 2022-го року ми прибули в один із навчальних підрозділів. Після декількох тижнів навчання були направлені в підрозділ забезпечення. Потім був Донбас, Бахмут. В лютому 23-го наш підрозділ перекинули в район Серебрянського лісництва. Штурми росіян не припинялися ні вдень ні вночі. Окопи нам були і домівкою і укриттям. Андрій ніколи не ховався і не жалівся, між обстрілами підтримував тих, побратимів у кого вже не вистачало сил”.
Як згадує Павло, їх позиції ворог інтенсивно почав обстрілювати ще з вечора 31-березня.
“Обстріл тривав майже всю ніч. На ранок тихіше не стало. Як могли давали відсіч, але черговий снаряд росіян вибухнув майже поруч біля нас. Андрія важко поранило. Намагалися переправити товариша до медиків, але всі підступи до Андрія і всіх, хто був поруч з ним, були під вогнем рашистів. Потім вже, через шість діб, коли нарешті змогли підійти до тієї позиції, де Андрій прийняв свій останній бій, то стало зрозуміло, що ще один снаряд пізніше обірвав життя товариша. Шість побратимів тоді загинуло”, – з болем і відчаєм згадує Павло події трагічного дня 1-го квітня 2023 року.
Поховали Андрія Польщикова у рідній Кам’янці.
