“Своєю байдужістю ми дали росіянам привід розпочати війну”: історія жительки Середини-Буди
Найбільше переосмислення всього, що відбулося й відбувається, приходить до людини у важкі, критичні моменти життя. Попри всі складнощі, Світлана Макаренко вірить в Україну, вірить в людей і, незважаючи на всі негаразди, допомагає наблизити перемогу.
Історію жінки розповідає кореспондент “Середина-Буда.City”
Про життя у Середині-Буді
Пані Світлана корінна жителька міста Середини-Буди. Всі роки життя Світлани Василівни пов’язані з саме з ним.
“Хоча мої батьків переїхали в Середину-Буду з інших районів області, але я народилася тут. Всі яскраві моменти мого життя пов’язані з містом. В Середині-Буді здобула освіту, займалася улюбленою працею, зустріла кохану людину, народила доньку і сина. Все це моє, все це із життя не викинеш”, – саме так розповідає пані Світлана.
До народження дітей Світлана Василівна працювала в торгівлі, була завідувачкою одного із магазинів, потім декретні відпустки – народження одне за одним сина і донечки, а потім важкі 90-ті – роки перебудови.
“На початку цього важкого, для всієї країни, десятиліття у мене з чоловіком була робота, але мізерну зарплату “з’їдала” інфляція. Виживали за рахунок великого домашнього господарства. Працювали, як кажуть, і вдень, і вночі. Дітки підростали, батьки старенькі – все це змушувало нас з чоловіком віддавати самих себе роботі. У 96-му почали потихеньку відкривати свою справу. Їздили тоді по селах, щось продавали. На закупки їздили на своїй “п’ятірці” у Київ. Машину забивали товаром під зав’язку і знову реалізовували. Іншого транспорту на той час не було. Потім до машини купили причіп і з’явилася можливість привозити товару більше. Ось так і розвивалися. У 2016-му році відкрили свій ларьок на ринку у місті. Діти вже підросли, а тому вирішили торгувати в місті”.
Син і донька на той час вже здобули вищу освіту: донька облаштувала своє подальше життя в Києві, а син Денис, після закінчення українського вишу, з 2011 року продовжив своє навчання у Франції на айтінівця. У цій країні син отримав громадянство, роботу й створив сім’ю. Після двох років навчання у Франції йому запропонували роботу. Денис погодився й почав працювати за кордоном і жити.
“Десь після 2016-го року купівельна спроможність у людей знизилася і ми практично працювали на податки, але справу не залишали. Люди до нас звикли, а ми до людей. До обіду на роботі, а другу половину дня приділяли домашнім потребам. Дуже полюбляю квіти. Починаючи з весни й до пізньої осені, наш будинок був у квітах. Це мені стимулює жагу до життя”, – зазначає жінка.
Також Світлана Василівна дуже любить піклуватися домашніми тваринами. На ринок, де працювала, час від часу в пошуках їжі приходили безхатні тварини. Світлана їх підгодовувала, а зовсім слабких – забирала до себе додому. Там їх лікувала та залишала у себе. На початку повномасштабного вторгнення у Світлани Макаренко проживало шість собак.
Ще майже рік після повномасштабного вторгнення жінка продовжувала працювати. Скоріш за все інтуїтивно. Чоловік Володимир вже на той час працював за кордоном, біля Дениса. Стан здоров’я Світлани почав погіршуватися, а з віком далася взнаки невпинна праця протягом усього життя. Лікування потребувало коштів, тому Володимир прийняв пропозицію сина заробляти біля нього у Франції, і в 2019-му році почав працювати за кордоном. Час від часу чоловік приїздив до рідної домівки.
Російські обстріли підірвали здоров’я
Близько опівдня 28 січня минулого року російська армія вдарила КАБом по центру Середини-Буди. Авіабомба впала між сусідським будинком і будинком Світлани Василівни, як раз на межі між присадибними ділянками.
У сусідньому будинку звалилася стіна, а домівка сім’ї Макаренко зазнала серйозних пошкоджень. Вікна, двері, дах, побита уламками стіна будинку – все потребувало оперативного втручання. Майже відразу приїхав Володимир, щось підбив, підлатав.
Світлана продовжувала жити у свому будинку, обстріли міста не припинялися, а укриттям слугував підвал. Наприкінці квітня 2023 року вночі був інтенсивний обстріл. З о пів на другу ночі й до шостої ранку Світлана перебувала у підвалі. Після цього хвороба повністю взяла своє. Жінка не могла ворушитися через гострий біль в спині. Тривале лікування в Шосткинській лікарні особливого результату не дало. Лікарі порадили обстежитися і пройти лікування у спеціалізованому закладі. За допомогою доньки Юлії, Світлана пройшла обстеження й лікування у Київському інституті нейрохірургії. Біль відступила, а хвороба залишилася. Вже у Броварах, куди переїхала жінка, їй оформили інвалідність.
“Ви знаєте, ні один лікар від мене нічого не вимагав, ні на що не натякав. Ввічливе ставлення, поради, допомога – саме так я можу охарактеризувати тих медичних працівників, з яким звела мене доля у Броварах. Саме цих рис не вистачає деяким людям зараз”, – зазначає пані Світлана.
Переїзд на нове місце, чітка позиція й віра в людей
Наразі Світалана живе в місті Броварах Київської області. Тут вона орендує будиночок, у якому намагається створити атмосферу рідної домівки, яку тимчасово покинула у рідній Середині-Буді. Одну із квіточок жінка привезла з собою, бо дуже любить цим займатися, а ще трішки городини. Розсаду Світлана Василівна виростила сама, все, що потрібно для життя, посадила, доглядала і позакривала консервацію. Квітами ж засіяла частину подвір’я. Тут із нею троє собак, а ще троє довелося залишити у Середині-Буді. За ними там доглядають знайомі, й, за можливості, приходить ветеринар.
На пропозицію чоловіка і сина переїхати до них у дружню країну Світлана Василівна категорично відмовилася.
“Я люблю свою Україну. Рідна земля, як рідна мати. Я не зможу, нехай і тимчасово, жити, якщо не буду ходити по рідній землі, вдихати українське повітря, не відчувати українських сонця, дощику, снігу. Без цього не зможу просто жити. Кожен із нас приніс цю війну. Кожен. Своїми вчинками,своєю байдужістю до того, що відбувалося. Вже після того, як рф окупувала Крим можна було здогадатися, що нас очікує. А ми, маю на увазі людей нашої Серединобудщини, продовжували підтримувати зв’язки з росією. Їздили до них купували щось, продавали. Вони до нас приїзджали. Хтось на цьому заробляв, а інші “закривали очі” – місцева влада на це не реагувала. На тих, хто намагався говорити українською, дивилися, як на іноземця. Я впевнена, що немало подібного відбувалося і інших територіях нашої держави. Саме тому російський диктатор дав команду своїм підлеглим напасти на нашу державу. Упевнений був, що зустрінуть його тут з квітами. Своєю байдужістю ми дали росіянам привід розпочати війну. Зараз своєю любов’ю до країни, своєю згуртованістю, своєю допомогою ми можемо цю війну зупинити” – зазначила пані Світлана.
Останні слова у цей скрутний час лягли в основу життя сім’ї Макаренко. Син Денис у перший місяць війни дуже допоміг рідній Середині-Буді з ліками. Сам з’ясував потребу й організував доставку необхідних ліків у місцеву лікарню.
Ось як згадує ті дні колишня директорка Середино-Будської лікарні Вікторія В’ячеславівна Муляр: “З перших днів війни громада була в оточенні російських військ – ані пройти, ані проїхати. Вже через декілька днів після вторгнення росіян в лікарні і в аптеках почали закінчуватися ліки. Логістика була порушена і я перебирала різні варіанти, як дістати і ліки. І раптом дзвінок: “Скиньте список необхідного”. Через тиждень через Нову Пошту отримала три ящики ліків, все те, в чому хворі мали потребу. Все організував Денис Макаренко. Не одній сотні людей цією своєю допомогою Денис допоміг полегшити страждання, а декому – просто врятував життя”.
Вже третій рік син Світлани разом з його батьком за кордоном організовує різного роду збори для рідної держави, а також допомагає облаштовуватися тим українцям, які евакуюються у Францію. Крім того, не залишає без допомоги й підтримки друзів, які на передовій.
На думку Світлани Василівни, порядних чуйних людей все ж набагато більше.
Добрим словом жінка згадує Наталію Карась, дівчину, яка попри всю небезпеку для себе постійно на самісінькому прикордонні рятує, лікує й прилаштовує бездомних тварин. А також й Миколу Нищету, ветеринарного лікаря Серединобудщини і всіх небайдужих мешканців, які не залишили Світлану Василівну, у скрутний для неї час, наодинці. Людей, які допомогли півтора року тому й допомагають зараз.
Сама Світлана Василівна, не звертаючи уваги на свою хворобу, плете маскувальні сітки для потреб ЗСУ.
