Хрещикове, Рог, Носовське, Луг – села, які де-юре існують на папері, де-факто – їх немає. До 2020-го року всі вони входили в склад Пигарівської сільської ради, а після реформи децентралізації – в склад Середино-Будської громади. Про їх існування нагадують лише поодинокі доріжки, які вже заросли кущами та бур’яном. Десь ще залишилися поодинокі фруктові дерева, залишки від колишніх осель.
Історія цих сіл розпочинається з середини 20-х років минулого століття, коли, в результаті реформ, які на той час проводила радянська влада, селяни освоювали нові території. Як жили і розвивалися ці села, на прикладі Лугу, розповів кореспондент “На межі”.
Сімдесят вісім років від першого до останнього мешканця жило село Луг на Серединобудщині. Цей населений пункт знаходиться на лівому березі річки Свига, за півтора кілометри село Хрещикове, – вище за течією на відстані двох кілометрів розташоване село Пигарівка, нижче за течією на відстані 6 кілометрів розташоване село Жихове, а на протилежному березі — село Лукашенкове.
Село було засновано в 1928 році переселенцями з навколишніх населених пунктів. До 40-х років минулого століття село називалося в народі хутір Борок. Це був невеликий населений пункт й у 1940 році нараховував двадцять дев’ять дворів, в яких проживало близько 100 жителів, а в середині 50-х років – близько 150 жителів.
“Старожили розповідають, що на місці села росли вікові дуби, ялини. Все це ручним способом спилювалося та викорчовувалося. Будували будинки, засівали землю. Сім’я, яка облаштовувалася на новому місці, запрошувала родичів. Тому й прізвища в більшості були однакові – переважали в селі Менькови, Рубани, Новіки”
В роки Другої світової Луг був спалений, а після війни – відбудований. В перші роки після звільнення села від німецької окупації, весь тягар нелегкої сільської праці ліг на плечі жінок. Коней та тракторів не було. Земля заросла за роки війни дереном, приходилося жінкам самим тягати на собі плуг.
“Як казали, одна із жінок йшла з сокирою і рубала дерен, щоб іншим трьом легше було тягнути плуг. Після закінчення війни в села повернулися чоловіки. Будували, сіяли й косили з ранку до пізнього вечора. Тяжка денна праця не заважала молоді відпочивати. Збиралися у будинку на бригаді, ділилися враженнями: тут грали в карти, співали, кохали, створювали сім’ї. Життя вирувало – була молочна ферма та початкова школа, а ще село славилося своїм домашнім медом. Майже через двір у кожного була своя пасіка. Навколишні луги, поля, трави сприяли інтенсивному медоносу бджіл. Мед був особливий – з різнотрав’я. Зі всієї округи з’їжджалися у село за медом”.
Потім, якось потихеньку молодь почала залишатися у містах, людей стало менше, проте село жило до початку 21-го століття. Останніми мешканками села були сестри Василіса Леонівна Рубан і Галина Леонівна Мішкина. Після того, як крадії вночі обрізали електричні проводи і в помешканнях не стало світла – сестри перебралися в сусідню Пигарівку в 2004 році.
“Зараз на місці села просто зарослі, десь ще можна побачити вже розвалені в чагарниках залишки колишньої присутності людей. Але природа й тиша тут неймовірні. Чути тільки спів птахів, а сьогодні ще й відлуння вибухів від російських обстрілів”
