“Пробач коханий, я тебе знайшла, але не на таку зустріч очікувала. Ти назавжди в моєму серці”, –  саме ці слова Катерина Зікунова присвятила своєму чоловікові Олександру. З 11 вересня Олександра Геннадійовича Зікунова, уродженця Середини-Буди, вважали зниклим безвісти. Лише через місяць пошуків рідні військовослужбовця дізналися про його загибель під Вовчанськом, на Харківському напрямку. Як згадують Героя його рідні й знайомі, розповів кореспондент “На межі”.

Що розповідають знайомі й рідні воїна

Олександр Геннадійович Зікунов народився в місті Середині-Буді. Саме тут він виріс й отримав освіту. Так сталося, що його батьки розлучилися і жили в різних місцях.

За словами сусіда, чоловік часто навідував батька Геннадія і свою бабусю Антоніну, які мешкають у селі Лукашенково Середино-Будської громади.

“Приїздив часто, без діла в селі не сидів. Його батько з бабусею живуть зі мною по сусідству. Часто спостерігав, що вже з першими променями сонця Саша на подвір’ї вже щось лагодив, пиляв чи рубав. Не цурався допомогти рідним людям. Завжди з посмішкою, жартом. Одним словом – порядна людина”, – згадує сусід Микола.

Знайома воїна Юлія розповідає, що знала його, адже разом навчалися в Зноб-Новгородському технічному училищі.

“Він був на третьому курсі, а я на першому. Саша був єдиною дитиною в сім’ї. Мама його брала діточок до себе в сім’ю. Точно не знаю, або під опіку, або на всиновлення. Він був дуже щирим, добрим, завжди приходив на допомогу. Ми іноді бачилися в Середині-Буді, спілкувалися,  він завжди був з посмішкою. Потім я переїхала до Шостки і ми не бачились. Знаю, що він одружився, в нього є маленька донечка, яка схожа на нього (вони живуть недалеко від мене зараз і я її бачу іноді). Потім вони розлучилися з дружиною. Він був в Києві, познайомився з дівчиною, і, через два роки, одружився вдруге. У теперішньої дружини, двоє дітей, які його називали татом. Саша прийшов у відпустку у серпні й вони зареєстрували шлюб. Все було добре, поки не надійшла звістка про його загибель”.

Останні роки Олександр працював в Києві. Як розповіла його дружина Катерина, він не цурався ніякої роботи. Міг працювати вантажником, підсобним працівником, а перед тим, як отримав повістку, працював на лісопильні.

“Із Сашою познайомилися в Києві. У нього неповторна усмішка, а ще по справжньому чоловічий характер. У березні, цього року отримав повістку з військкомату. Не ховався, відразу зібрався поїхав, пройшов медичну  комісію й виявився придатним. У нього була можливість не йти, але чоловічий характер взяв своє. Як казав мені Саша: “Хто ж тебе і діточок захистить від цих варварів. В таку годину не можна десь відсиджуватися, ми повинні захистити своїх  дітей, коханих, матерів”. Переконував, що все буде добре”, – каже Катерина.

Спочатку Олександр потрапив у один із навчальних центрів, де за два місяці навчився новітньому озброєнню. Саме там він познайомився з Володимиром Климом, з яким пліч-о-пліч продовжив свою службу.

Після навчального центру друзів направили у 71-у єгерську десантно-штурмову бригаду. У другій половині серпня Олександр отримав коротеньку відпустку.

“Для мене це було свято – я знову побачила свого коханого. Кожну хвилиночку, цього щастя ми намагалися бути разом. Чи гадалося тоді, що це останні земні дні нашого щастя? Чоловік запропонував мені офіційно зареєструвати наші стосунки, а вже 30-го серпня ми побралися. Через декілька днів мій коханий поїхав назад, до своїх побратимів. Поїхав назавжди”, –  Катерина розплакалася.

Зник безвісти у свій день народження

Як потім стало відомо, Олександр, у свій тридцять перший рік народження, 11-го вересня, разом з побратимом Володимиром, отримав бойове завдання – вийти на позицію поблизу населеного пункту Вовчанські Хутори. Після цього зв’язок з військовими зник. Далі – місяць без сну, постійні хвилювання й невідомість. 

“Місяць відчаю і невідомості. Саша з Володею вважалися зниклими безвісти. Ми з дружиною його та побратимами до останнього сподівалося, що наші чоловіки живі. Можливо поранені, чи можливо в полоні, але живі. Шукали хоч якусь звісточку про них. Остання надія зникла після одного дзвінка – нам запропонували приїхати в Харків для упізнання. Так це були наші чоловіки”, –  розповідає Катерина.

Олександра і Володимира знайшли поруч, пліч-о-пліч – так, як вони товаришували, жили і захищали країну.

“Олександр – це зразок справжнього чоловіка, моя підтримка, моє натхнення, моя опора й моє кохання. Він дуже не любив несправедливості, нікому не вчиняв зла. Коли десь виникали якійсь суперечки чи по сусідству, чи в колі друзів, чи в колективі, то  Олександр завжди, як кажуть “розрулював” ситуацію. Вчиняв так, що ніхто на нього образи не тримав. Його часто просили розібратися в конфліктних ситуаціях. Відкритий, щирий – мій коханий чоловік, мій герой, який був справжнім захисником. Назавжди буде присутнім в наших серцях”, – такими словами згадує Олександра дружина Катерина. 

Як сказала у своїй розповіді Юлія, знайома воїна: “Я до сих пір не вірю, що його немає. Життя не справедливе, на жаль, але така доля”.

Поховають Олександра Зікунова в найближчі дні там, де проживає його дружина – у Вінницькій області.