Всі, хто хоч трохи знайомі із Серединою-Будою, мають свою думку про мешканців міста. Одні вважають серединців працелюбними, щирими й гостинними людьми, а інші – “ждунами”. Уродженка міста розвінчує цей міф своєю історією життя, яку розповів кореспондент “Buda.City”.

З мотивів безпеки, родина попросила нас змінити їхні справжні імена.

Олена, так ми назвемо героїню цієї статті, все своє життя, до недавнього часу, прожила в Середина-Буді. Тут народилася, здобула освіту, працювала, вийшла заміж й народила свою гордість – трьох синів.

“Я не беруся коментувати чиїсь думки. Кожна людина вважає так, як їй хочеться. Мої сини корінні жителі. Хтось може і вважає містян “ждунами” – це їх право. Мій старший син Степан вже десять років, ще з початку подій на Донеччині, в ЗСУ. Його ніхто не примушував ще в 2014-му році стати на захист держави. Свій вибір зробив сам. Молодший син Микола нині охороняє кордони Сумщини, він теж військовий”, – продовжує жінка.

Так у житті Олени склалося, що основною опорою був її другий чоловік. Перший, якого несамовито кохала й від якого народила дітей, виявився не дуже порядною людиною. Почав вживати алкогольні напої, потім у нього з’явилися проблеми із законом й на дітей уваги не звертав, а також чимало від нього діставалося й Олені. Хвилюючись за майбутнє дітей, жінка покинула його. 

Потім зустріла Андрія, з яким разом працювали на одному із промислових підприємств Середина-Буди. Коли російські війська вторглися на Донеччину, Андрій підписав контракт й пішов захищати східні рубежі країни. У 2019 році звільнився й був у резерві, приїхав до сім’ї й до самого початку повномасштабного вторгнення працював разом з дружиною.

Про початок повномасштабного російського вторгнення

Ранок 24-го лютого 2022 року почався для родини о п’ятій ранку, розповідає Олена Іванченко: “Про те, що почалася війна я зрозуміла о п’ятій ранку, коли чоловіку зателефонували з військкомату (він знаходився в резерві й мав би не йти), а орієнтовно о 7:00 зателефонував й молодший син. Тоді він сказав, що почалася повномасштабна війна й він записав нас на евакуацію. Ми тоді відмовилися, адже я не могла покинути свою матір й батьків чоловіка. Чоловік після дзвінка одразу  поїхав до Шостки у військкомат. Що станеться далі у той день було невідомо, тому я взяла на себе відповідальність за стареньких”.

Як потім показали події, чоловік Олени на “перекладних” добрався до військкомату, а там йому сказали повертатися назад й чекати, адже охочих узяти зброю до рук на той час було багато. На всіх її не вистачило.

“В перші дні війни зі мною був середній син Сергій. Ще до її початку він хотів бути разом з братами, але за станом здоров’я на той час не пройшов комісію. Перед війною Сергій одружився, а на її початок вони з дружиною чекали на дитину. У старшого сина у 21-му році закінчився контракт, його дружина теж була вагітна. Саме тому він ухвалив рішення побути деякий час з нею. Але всі плани сина змінила клята війна”, – продовжує пані Олена. 

Як розповідає жінка, старший син, Степан, на початку повномасштабного вторгнення проживав із сім’єю у Києві. 

“Росіяни рвалися до столиці, бої були день і ніч. Задля безпеки дружини і майбутньої дитини, в перервах між обстрілами, вивіз дружину до нас у місто, бо на той час у нас було, так би мовити, безпечніше. Сам, попри всі перешкоди, повернувся до своїх колишніх побратимів. Як казав, що не зможе інакше, бо там хлопці потребують його допомоги. Ми дуже хвилювалися, як він вибереться. Шосткинський район був в оточені військ рф. Вже потім син розповідав, що військовий квиток він заховав під устілку черевика, бо на російських блокпостах перевіряли з ніг до голови. Кожного, хто мав причетність до ЗСУ – хапали”.

Про переїзд із Середини-Буди

Олена разом з невісткою онукою і середнім сином виїхали з Середини-Буди у травні 23-го.

“Ми виїхали з міста після того, як росіяни вдарили двома КАБами по Чернацькій школі. Ніколи не забуду, як зі своєї кімнати бігла в кімнату до дітей – одразу не зрозуміла що і до чого. Світла вже не було, тому забилася ногою о меблі, проте біль не відчула, а тільки вже потім звернула увагу на велику чорну гематому. Тієї хвилини була лише думка, щоби врятувати дітей й онуку, якій виповнився лише рік”

Після цього родина ухвалила рішення виїхати у більш безпечне місце.

“Знайшли будинок за кілька десятків кілометрів від міста, домовилися про оплату частинами. І вже через деякий час, за допомогою всіх членів родини, виплатили всю суму. Тепер цей будинок наш”, – згадує жінка.

Потім Андрія, чоловіка Олени, мобілізували. За її словами він був у різних місцях, а потім його відправили в один із навчальних центрів. Там Андрію стало зле, він потрапив у шпиталь, а потім повернувся до сім’ї.

“Він після цього дуже змінився й нічого не розповідав. Якось все поспішав зробити. Запропонував офіційно затвердити наші стосунки. До цього прожили 23 роки й нічого не оформлювали – нам це ставало на заваді. Торік, у жовтні, ми зареєстрували шлюб. Андрій все намагався зробити по подвір’ю: ремонтував, підбивав, лагодив. Була тільки одна проблема – почав прикладатися до чарки. Потім зрозуміла, що цим він вгамовув біль від хвороби, яка вже прогресувала. А 19-вересня цього року чоловіка не стало”, – розповіла Олена. 

Але все ж Андрій, за три тижні до своєї смерті, встиг вивезти матір жінки до села, в якому вони жили.

Про прихильників “руського міра”

“Так вийшло, що у молодшого сина Миколи з’явилася можливість провідати свою бабусю у Середина-Буді. Заїхав на один день. Переночував у старенької і поїхав далі до своїх побратимів. Десь через пару годин після від’їзду росіяни почали бити по цій вулиці. Вибухало поруч з будинком, де зупинявся Микола. Старенька на момент вибуху сиділа на ганку, осколок пролетів якраз у декількох сантиметрах від голови. Врятувало її те, що вона сиділа”.

Чоловік Олени в той же день перевіз тещу з міста. А сина Олени, дехто з місцевих, почав звинувачувати в тому, що саме він винний в тому, що росіяни тоді нищівно гатили по будинкам на цій вулиці.

“Я намагалася пояснити, що російські виродки знищують всю країну. Не треба мого сина звинувачувати в тому, що він захищає місто від тих російських нелюдів. У відповідь почула : ”В росії виходить виродки, а у нас – хлопці”. Не хочу і не можу це коментувати, нехай кожне слово кожного залишиться на його совісті”.

Олена більше не намагається щось пояснювати людям з такими думками й відношенням до українських військових. За словами жінки, їх вже ніхто і ніщо не змінить.

“Не розумію, якщо їм до вподоби російське й жити у одному стаді із варварами і нелюдами, то чого сидять у Середині-Буді? Кордон поруч, тож вперед, там таких приймуть. На своє телебачення запросять та ще й рублів російських дадуть за те, щоб нашу країну й військових брудом облили. А про “ждунів”, так їх навколо вдосталь. Багато людей – багато думок. Але хотілось би, щоб люди, які чогось не розуміють і не знають деяких дій, не надумували всякої маячні та не розповсюджували її. Щоби не було пліток, котрі можуть наразити на небезпеку тих, про кого ці плітки розповсюджують”

Зараз всю любов, всю свою увагу Олена віддає онуці. А ще кожної хвилини чекає на дзвінок чи повідомлення від синів. Перші слова, які вона чує від своїх хлопців: “Мамо, не хвилюйся. Все буде добре!”