Мрії Антоніни Василівни Зінченко дожити своє життя у рідному будиночку в Середина-Буді знищив російський снаряд 15 вересня 2023 року. Пряме влучання в будинок і майже все, що було в ньому, згоріло. Історію сім’ї Зінченків й про спроби подати документи на відновлення житла розповідає кореспондент “На межі”.

Про перші місяці 2022 року

До початку повномасштабного вторгнення родина із Середини-Буди жила під Києвом.

“Росіяни тоді рвалися до столиці. Всі ми добре пам’ятаємо, які бої тоді були на Київщині. Мені з сім’єю тоді вдалося, не дивлячись на труднощі і небезпеку, виїхати тимчасово за кордон. Коли наші війська відігнали росіян з Київщини, зразу повернулися. Зателефонували матері в Середина-Буду. Дуже хвилювалися, бо вік у неї вже майже 90 на той час був. Запропонували їй переїхати до нас. На диво мати була спокійною. Відповіла: “Та у нас спокійніше чим у вас. Багато хто дітей з Києва у Буду привіз”. Нікуди не хотіла мати їхати”, – розповідає Тамара Чернишевська, мешканка Середини-Буди.

У перші два з половиною місяці повномасштабного вторгнення в Середина-Буді дійсно було тихо. Проте, з другої половини травня, росіяни почали бити по місту. Наприкінці травня чоловік Тамари перевіз матір Антоніну Василівну до себе. Як потім з’ясувалося, це врятувало жінці життя, бо через деякий час російський снаряд влучив у її спальню.

“Дуже шкода будинку, він повністю згорів. Я до кінця свого віку буду пам’ятати 15 вересня 2023 року. В цей день ворог знищив те, у що ми з моїм покійним чоловіком вклали свою любов, працю. Ми будували і облаштовували своє домашнє гніздечко так, щоб нам, нашим дітям і онукам було затишно, комфортно. На жаль, цього вже не повернути”, – каже Антоніна Василівна Зінченко.

Про родину Зінченків

Олексій Андрійович Зінченко, чоловік пані Антоніни, добровольцем пішов на фронт у Другу світову. Як пояснила його дружина, на той час чоловіка не брали, вік не дозволяв. Тоді він приписав собі зайвий рік. На війні Олексій отримав поранення.

“Він ніколи нам не розповідав про поранення. Казав, що головне – вижив, а руки – так до всього привчитися можна. Не дивлячись на поранення, займався спортом. Грав за футбольну команду міста, працював монтажником на місцевому заводі СЗМО. Спочатку у батьків був будиночок у центрі Середина-Буди, потім коли місто почали розбудовувати, їм надали ділянку на іншій території. Саме там і побудували батьки новий дім. Батько ніколи не видавав свого болю від ран. Про те, як важко і боляче йому було всі ці роки, ми дізналися згодом від матері й лікарів. З віком рани війни далися взнаки – терпіти та працювати батьку ставало все дедалі важче. Лікарі встановили інвалідність. У 1988 році батько помер“, – розповідає про батька пані Тамара.

Антоніна Василівна дуже тяжко пережила втрату коханої людини. Чоловік завжди був її опорою, підтримував і словом і ділом. Тривалий час ніяк не могла звикнути, в душі завжди було ось десь поруч, зараз зайде скаже щось, порадить. В думках постійно була з ним. Пані Антоніна всю свою роботу перенесла на дітей і онуків. Відволікала від тяжких думок також робота. Все своє життя жінка присвятила фармакології, працювала в одній із центральних аптек міста.

“Дочки Людмила і Тамара закінчили різні навчальні вищі навчальні заклади. Людмила присвятила себе педагогіці. Деякий час працювала на одній із керівних посадах в Середино-Будській районній адміністрації, курувала освітній процес в районі. Тамара присвятила себе радіоелектроніці. Після закінчення відповідного навчального закладу отримала направлення у Боярку на Київщині, де все своє життя працювала на одному із підприємств. Ще коли був живий Олексій Андрійович, то вчили своїх доньок любити Україну. В домі часто лунали українські пісні, а на полицях були книги українських письменників. Хоча місто, в якому жили, в основному було російськомовним, то при першій нагоді намагалися розмовляти українською”.

Саме так любити свою країну пані Антоніна вчила своїх онуків. І нараз, не дивлячись на свій вік, вже у 91 рік намагається пояснити своїм п’ятьом правнукам. З початку війни вона розірвала свої стосунки із всіма тими, хто виправдовував чи намагався виправдати російську агресію проти України.

Минулоріч, 15-го вересня, російський снаряд влучив в будинок сім’ї Зінченків. Пактично все, що було всередині, згоріло. Пані Антоніна часто з дочкою Тамарою переглядають ті фотографії сімейного альбому, які вдалося врятувати. Згадують щасливу довоєнну пору й будинок, якого вже немає.

“Нажаль дуже багато фото було знищено рашистами. На фото ми з сестрою і з батьком на тому самому ганку, який згорів. Міг би покійний батько подумати, що колись рашисти нападуть на Україну, знищать його домівку, яку вони будували все життя? І в страшному сні таке не насниться. Зараз мама дуже жалкує, що не забрала фотографії, бо збиралась тільки на два тижні, що переросли в роки” – розказує Тамара Олексіївна.

Не можуть отримати акт про пошкодження майна внаслідок удару рф

Наразі пані Антоніна, разом з донькою Тамарою, намагаються від місцевої влади отримати відповідні документи, щоби подати заявку на компенсацію зруйнованого житла від держави. Вже другий рік, як кажуть, б’ються головою об стіну. Місцева влада, говорять, під різними приводами затягує процес оформлення документів.

“Про що можна казати, коли ми відправили на міську раду, через Укрпошту, пакет документів, які нас попросили надати місцеві посадовці, а ці документи три тижні пролежали у Середині-Буді на пошті. Вони їх просто не забирали. Хоча від будівлі міськради до будівлі пошти – півкілометра. Прийшлося через Суми сплатити послуги кур’єра, щоб він заніс наше відправлення до міської ради”, – зазначає пані Тамара.

За словами Тамари Чернишевської, люди, житло яких постраждало набагато пізніше їхнього будинку, вже отримали від міськради відповідні документи.

“Чому на нас не звертають уваги? Ми вже підключили для вирішення питання помічника одного із депутатів Верховної Ради. Йому надали відповідь, що у міській раді немає можливості зібрати комісію для затвердження наших документів. А як же вони затверджували тих, хто заяву подав пізніше нас?”

Прокоментувала ситуацію й сама Антоніна Василівна: “Ми з чоловіком, все своє життя присвятили рідному місту, працювали .Чому влада з нами так поступає? Можливо через нашу проукраїнську позицію? Ні я, ні мої діти ніколи не говорять й не говорили ” за спинами”, а завжди прямо. Подобалося це комусь чи ні – не знаю. Ось тому мабуть й відношення таке до нас, з боку влади”.

Все ж сім’я сподівається пробити цю стіну місцевого бюрократизму та отримати всі необхідні від влади документи для компенсації. Після Перемоги вони мріють повернутися у рідне місто й облаштувати нове помешкання.

“Я хочу закінчити свій вік там, де народилася, жила та працювала. Там, де пройшли найяскравіші роки мого життя”, – зазначила Антоніна Зінченко.