Шість місяців тому російський снаряд влучив у будинок родини Сергієнків в Очкиному Зноб-Новгородської громади. Загинули їхні діти — 20-річна Даша та шестирічна Женя. Про перші місяці після загибелі дітей, психологічну допомогу, підтримку незнайомих людей та життя після втрати Богдан і Катерина розповіли «Середина-Буда.City».

«Втратили все»

28 березня 2026 року російські війська атакували будинок Богдана та Катерини Сергієнків. Їхня старша донька, 20-річна Даша, загинула одразу. За словами рідних, дівчина до останнього намагалася прикрити собою шестирічну Женю. Через три дні від отриманих поранень у лікарні померла й молодша донька.

Родина втратила і будинок. Однак для подружжя це не можна порівняти з втратою дітей.

«В душі пустота. Якщо брати в психологічному варіанті — втратили все, що мали, все, чим жили. Втратили найцінніше — своїх дітей. Ми навіть не замислюємося, чому втратили будинок. Це ніяк не можна порівняти з втратою найціннішого — заради кого ми жили, заради чого ми жили», — говорить Богдан.

Допомога і підтримка у перші тижні

Для Катерини особливо важкими були перші тижні. Вона звернулася по допомогу до психолога та отримала призначене лікарями лікування.

«Для мене опорою в ті дні був Богдан, чоловік. Якби не він, я не знаю, чи змогла б я якось це все пережити», — говорить вона.

Богдан також говорить про дружину як про свою опору.

«Якби не дружина, я б зламався. Я розумію, що я їй потрібен, без неї я не можу. Я знаю, що ми — це одне одного, заради чого ми живемо», — говорить він.

У перші дні після загибелі дітей подружжя підтримували рідні, друзі та люди, яких вони раніше не знали. Богдан згадує телефонні дзвінки та слова підтримки від незнайомих людей.

«Я ніколи не думав, що є люди, яких ти не знав, але їхні слова просто допомогли в ті хвилини вижити, перенести», — розповідає чоловік.

Деякі люди, які телефонували після трагедії, продовжують спілкуватися з подружжям і зараз.

«Я їх не знав, просто не знав. Але якийсь дзвінок після трагедії — звідки номер взяли, я не знаю. Ті слова в перші дні дуже допомагали. І зараз є люди, їх мало, але є. Люди, про яких я навіть не мав уявлення, що вони живуть. Вони самі живуть в умовах постійних обстрілів, шарахаються від гулу снарядів, але вони підтримують тебе, пишуть, телефонують. І від них чекаєш дзвінка», — говорить Богдан.

Згодом подружжя знайшло роботу в Києві. Тепер Богдан і Катерина працюють у столиці вахтовим методом, а живуть у Шостці.

«Два тижні на роботі, два тижні, якщо можна так сказати, вдома — у Шостці, де ми зараз живемо», — розповідає Катерина.

Допомагають іншим родинам

Богдан і Катерина також підтримують родини, чиї діти потребують лікування через хвороби або наслідки війни.

«Коли читаю оголошення, що та чи інша дитина постраждала, я не дивлюся, де. Все, чим можу, скидаємо. Якщо є кошти — допомагаємо», — говорить Богдан.

Подружжя також допомагало Олександрі Макусі зі Зноб-Новгородського, яка боролася за життя, але померла від отриманих травм. Її поховали поруч із дітьми Сергієнків.

«Кошти — це ніщо. Головне, коли в тебе забирають найцінніше — життя своїх дітей. Тільки тоді, мабуть, розумієш, що діти — це те, заради кого ми живемо, що дає наснаги жити далі», — каже Богдан.

Шість місяців потому

Минуло пів року від загибелі дітей. Богдан і Катерина не приховують: біль нікуди не зник. Вони продовжують жити разом, підтримують одне одного, працюють, отримують психологічну допомогу та допомагають іншим.

Богдан каже, що після втрати дітей особливо гостро розуміє, заради кого живе і що дає йому сили рухатися далі.